До особливостей наголошування слів української мови належать:
– наголошування слів з рухомим наголосом (віз, везла́);
– наголошування слів з усталеним наголосом, переважно іншомовних (кварта́л, кіломе́тр, аристокра́тія);
– подвійне наголошування слів (за́вжди́, по́ми́лка);
– наголошування складних слів (прива́тнорабовла́сницький, ра́боторгі́вля);
– наголошування іншомовних слів, які можуть становити труднощі у вимові (фено́мен, до́гмат, гене́зис);
– наголошування слів, форм слів, відповідники яких у російській мові або в діалектному мовленні мають відмінні наголоси (ки́дати, нови́й, ви́падок, віднести́,);
– наголошування слів з метою розрізнення їх значень (ви́ходити і виходи́ти, забі́гати і забіга́ти).
В українській мові є правила акцентуації, які поширюються на певні групи слів:
– дієслова вести́, нести́ і под. мають наголос на останньому складі, слово бути в інфінітиві та у формах майбутнього часу – на першому, а в минулому часі одн. (жін. та сер. р.) й мн. – на останньому (бу́де, бу́дуть, була́, були́ тощо);
– іменники на -ання наголошуються, як їх твірні дієслова (розв’яза́ння, планува́ння тощо); у двоскладових іменниках наголошується останній склад (знання́, звання́ тощо);
– абстрактні іменники на -ин-а, утворені від прикметників, мають наголос на останньому складі (величина́, новина́тощо);
– географічні назви на -щин-а, -чин-а мають такий наголос, як і слова, від яких вони утворені (Ки́ївщина, Доне́ччина);
– відіменникові та віддієслівні іменники з префіксами ви-, від-, за-, на-, над-, об-, пере-, під-, по-, при-, про-, роз-, мають наголос здебільшого на префіксах (за́хід, ро́зстріл, за́тишок, пере́біг, при́повідка тощо); винятки розгро́м, зачи́н, набі́р;
– переважна більшість іменників у множині має наголос на закінченні (листки́, сторінки́ тощо);
– однаково наголошуються слова такого типу творення, як аристокра́тія, демокра́тія; діало́г, катало́г тощо; числівники одина́дцять, чотирна́дцять, п’ятдеся́т, шістдеся́т тощо; більшість слів однакового типу творення мають різний наголос, напр.: вимика́ч, шука́ч і вини́щувач, випро́стувач; міліме́тр, кіломе́тр і баро́метр, термо́метр тощо.
Відповідь:
Прочитайте текст, у якому пропущено слово. Виконайте завдання 1 і 2.
(1) У дитинстві ми всі від дороги чекаємо казки. (2) І вона справді приходить чи пробігає дорогами твоєї юності і лише коли-не-коли зупиняється ... нас. (3) Дорого, мила дорого, і сум верби, і тополина задума біля тебе, і блакитна хустка неба над тобою. (4) Як усе це разом схоже на пристановище синього птаха. (5) Тільки де він?..
1. Пропуск у другому реченні можна заповнити кожним із зазначених прийменників, ОКРІМ
Г наприкінці
2.За до повторюваного сполучника з’єднані однорідні члени в реченні
В третьому
Пояснення:
Довіряй, але перевіряй – так говорить народне прислів’я. Йдеться про спільне найбільш доцільне ставлення до інших людей. Тобто потрібно в цілому висловлювати певне позитивне відношення, але при цьому не покладатися на інших надмірно.
Довіра є можливість повністю покластися на іншу людину. Коли ви комусь довіряєте, то і перевіряти нічого не потрібно. Саме в цьому справжня суть істинної довіри: ви завжди впевнені в іншій людині, в будь-якій ситуації.
Звичайно, тут мова йде про ідеальний варіант, який не завжди існує в цьому світі. Як правило, люди навіть не особливо можуть довіряти самому собі, не тільки іншим. Багато людей легко змінюють власні погляди і думки, тобто стають іншими.
Найелементарніший приклад ігається у дітей, які говорять про те, якими незалежними і цікавими людьми вони стануть. Дитина, яка хоче стати дорослим, дивиться на чужі негативні якості і думає, як стане зовсім іншою і не такою. Проте, з віком з’являються справи, турботи і яскрава особистість перетворюється в банальність.
Чи могла така дитина довіряти самій собі? Навряд чи. По суті, таким людям потрібно довіряти не собі, а перевіреного досвіду.