Відповідь:
1
Двокрапка
А
І радість і смуток і срібний передзвін
2
Тире
огортають та й огортають
3
Коми
мене своїм снуванням.
Б
Неспокій бачив я скрізь у дубовій
і вербовій корі у старих пеньках
у дуплах.
В
Лози висип кручі ліс усе блищить
і сяє на сонці (О. Довженко)
8. Установити відповідність між вставними словами поданих речень і їх групою за значенням.
1
Виражає невпевненість
А
Отже доречно жестикулюйте
2
Виражає послідовність викладу думок
Б
Рослини-символи як свідчать широко використовували в повсякденному житті наші предки.
3
Указує на джерело повідомлення
4
Указує на ввічливість
В
Сину подай будь ласка води.
Г
Ти мабуть не знаєш, що наша дивізія носить ім’я мого рідного міста.
Д
На жаль не час, пане генерале.
9. Установіть відповідність між поданими реченнями та їх характеристиками (одне речення є зайвим).
А речення із звертанням 1 Вітер дме постійно, далеко
розносить стигле насіння дерев і трав.
Б речення з однорідними 2 Люби, мій брате, край свій
присудками; рідний, широкий, пишний, гарний край.
В речення із вставним словом; 3 І радість, і смуток, і срібний передзвін
огортають мене.
Г речення з однорідними 4 У танок химерний вітер водить вишні.
підметами. 5 Молоденькі гіллясті берізки, може, тільки
вночі покрились листям.
10.Перепишіть, поставте розділові знаки. Підкресліть однорідні члени речення.
1) І мені вже нічого не треба ні скарбів ні утіх ні жалів.
2) Березу вільху і ліщину дубів могутність величаву і навіть тихий верболіз люблю я ліс.
3) Кожен кущик горбок долинка все це було йому знайоме.
4) Всяке птаство як-от деркачів перепілок куликів курочок можна було викосити косою в траві.
11.Запишіть речення. Вставте, де потрібно, розділові знаки.
1) Не винен я тому, що сумно співаю брати мої.
2) Зоре моя вечірняя зійди над горою, поговорим тихесенько в неволі з тобою.
3) Обнімає земля небо голубе о моя Вітчизно я люблю тебе!
4) Радуйся земле моя Радуйся рідний народе Сонце твоєї свободи цілому світу сія!
12.Перепишіть речення. З’ясуйте, у яких з них виділені слова є вставними, а в яких членами речення. Поставте, де потрібно, розділові знаки.
1) Димко проте жваво налягав на весла, і легенький човен хутко по прозорій воді.
2) Чернишеві хотілося швидше побачити справжню війну, проте він досі ніде її не знаходив.
3) Видно шляхи полтавськії і славну Полтавщину.
4) Голуб видно втихомирився й заснув.
Відповідь:
Розповідав колись батько, а батькові - дід таку легенду.
Стояла в селі дзвіниця. Сто дзвонів на ній було. Радість чи горе, свято чи урочистість - лунав той стодзвін сумно й весело, задумливо чи бурхливо, траурно або вогнисто - на всенький світ.
І от прийшли татари-ординці. Спалили село, старих та дітей знищили, молодих забрали в неволю... Тільки дзвіниці не вдалося їм зруйнувати - крізь землю провалилася.
На тому місці з'явилося джерело. І як прислухатись або прикласти вухо край берега, біля водиці, - то чути звуки: лунає десь з глибини стодзвонна мелодія.
З глибини віків до нащадків доходить лише найцінніше. Як кожна людина бере із собою в далеку дорогу лише те, що може пригодитися на все життя, так і кожен народ крізь усі катаклізми своєї історії проносить найдорожчий свій скарб -фольклор, свою духовну корону, своє слово й мелодію: легенди, казки, перекази, думи, співанки. І в цій діадемі мистецькій найціннішою перлиною, напевно, є пісня - синтез слова й мелодії.
Як в усій гамі людських почувань кохання є сліпучою вершиною, так і в безкінечних виявах людської душі пісня є тим золотим злитком, виплавленим у горнилі віків жаром сердечним багатьох поколінь.
Все зникало у вогнях світових потрясінь, навіть цілі народи й цивілізації. У пожарищах війн рушилися мури й фортеці, горіли храми й палаци, нищилися фрески і мозаїки, попеліли картини, літописи, книги, інші вияви людського генія, мільйонами гинули самі люди. А от пісня - мов Фенікс...
Виростали на землі знов діти, як зелена травиця повесні після хуртовини, а між тією травицею знову струменіли з народних глибин дзвенючі джерела.
Пісня... Вона супроводить нас усе життя. Над колискою -й над могилою. На весіллі - й на ратнім полі. Від язичницьких тризн, від прадавніх маївок, щедрівок десь у лісі чи на березі річки - до кабін космічних кораблів. У час найбільших торжеств, народних гулянь. У хвилини самотності.
Та що в тобі за диво таке, пісне, що за вогонь, який магніт, яка сила незмірна таїться в тобі, що примушує нас любити й ненавидіти, сміятись і плакати?.. То скроплює душу росою, то запалить раптом вогнем? Надихає на творчість, на мирну працю - і кидає в бій, на смерть?
У горі й радості, у праці та відпочинку ти розцвічуєш наше життя, робиш його запашним, поетичним, легшим, світлішим. Ти роз'ятрюєш душу - й лікуєш рани душевні. Порядного робиш мужнішим, лихого - добрішим. Викликаєш у нас найтоншу гаму почуттів, на які тільки здатна людина. Від нестримного вогню, од гніву бурхливого - до сліз, теплих, ніжних і лагідних, що омивають душу, немов травневий дощик яблуневий цвіт...
Пісня - як незглибна криниця, дно якої оповите памороззю віків десь в незмірних глибинах рідної землі. Дивишся в її безмірну глибінь - та й дна не видно...
А ще можна порівняти народні пісні з високими соснами в лісі. І озон душі дають, і примушують глянути вгору, на верхів'я своєї культури, у високе мистецьке небо.
Отакий її вимір - від кореня до вершини
Пояснення: