На серці стихають негоди, на думку не лізуть клопоти: добра надія обгортає тебе добрими думками, бажаннями.
Хочеться самому жити й любити; бажаєш кожному щастя.
І ведуть вони між собою тиху-таємну розмову: чутно тільки шелест жита, травиці.
Дощ давно вже перестав; хмари розійшлися; виплив ясний місяць, заглядав у вікна.
Дідова оселя снігом прикрита; мороз малі віконця позамуровував; двері замело, забило.
Там люди сновигають; там чоловіки бідкаються своїм убожеством та лютими морозами; там молодиці сваряться через тин.
Дощу не було, — тільки десь сонце заховалося, небо сірими хмарами обмазалось.
Кругом неї обсипано було квітками, натрушено травою; повна фартушина того польового добра розстилалась на колінах.
Одначе робота ця забрала не всі її думки: дівчина стиха співала.
Після того — не пізнати Чіпки: з лиця спала давня туга, очима не виглядав смуток; став він веселіший, привітніший; іноді можна було й пісню почути від його.
З жінкою Грицько жив мирно, люб'язно: ні лайки, ні сварки не чула їх простора, весела хата.
Незабаром прийшов приказ розходитись: бариня з дороги спочивати хочуть!
Позносили й супротивні хатки, насадили перед двором високих та тонких тополь.
Ціле чорне подвір'я каретами, колясами та повозками заставлено; під каретами, позасвічувавши ліхтарі, грають кучери у хвильки, у трилисника, або в джгута; у стайні хрумають коні смачне степове сіно.
Під ногами страховища двигтіла земля, дикі заводи реву розлягались по околиці.
Там стара мати заливається гіркими сльозами, обнімаючи бриту голову синову; тут молода молодиця з дитиною на руках голосить на весь майдан.
От і старі діди посхиляли голови; от брати розмовляють, понурившись.
Хати були великі, просторі, тільки темні та чорні; по стінах цвіла пліснявка; патьоки збігали додолу.
Максим постарів; постаріла й Явдоха — краса її спала, помарніла, одцвіла.
Максим бажав дочку виростити в багатстві та розкоші; бажала й Явдоха того самого.
(П.Мирний. Хіба ревуть воли, як ясла повні).
дерев у світі. Її незрівнянна краса
нагадує вродливу дівчину. Красива
береза за всякої пори року. Ранньої
весни вона покидає чудові сережки.
Потім береза закосичується молодою
зеленню. У моєму саді росте берізка її кора біла, вона немовби сяє в темряві. Листя нагадують сердечки. Знизу вони
опушені шовковистими волосинками. Гілки, тонкі, довгі, гойдаються від вітру, наче, переплітаються. Восени березове
листячко, що впало на вологу землю, нагадує мідні монети. Листя берези першим почигає жовтіти. Це зворушливо і трохи сумно.