Проблема статусу і функціонування української й російської мов в Україні, потреби в тих чи інших заходах з боку як держави, так і суспільства з метою оптимального її розв'язання стала предметом численних дискусій ледве не з перших років входження України до складу Московського царства. Гострота, масштаб і рівень дискусій змінювалися в часі, як і відповідні заходи російської, а згодом радянської державної влади. Часи відвертого й брутального нищення української мови і культури змінювалися на періоди певної лібералізації, зазвичай нетривалої й неглибокої, але сама проблема не зникала практично ніколи, а на другу половину ХХ ст. навіть загострилася. Слід, очевидно, пригадати, що саме мовне питання стало однією з основних причин боротьби за проголошення незалежності України. Надію на справедливе вирішення проблеми приніс 1989 рік, коли під тиском патріотично налаштованої демократичної громадськості Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки ухвалила Закон "Про мови в Українській РСР", а згодом й інші законодавчі акти, з Конституцією незалежної України включно. Однак очікувані сподівання не справдилися: проблема взаємин української і російської мов в українському суспільстві розв'язана не була - вона не зникла, а лише трансформувалася. Якщо раніше, за імперсько-радянських часів, ішлося про дискримінацію української мови й протекціонізм щодо російської, то тепер усе відбувається з точністю до навпаки: лемент зчиняється вже щодо утисків російської мови і щодо необхідності її захисту. Лунають навіть вимоги надати державній мові сусідньої країни статус другої державної в суверенній Україні. Що ж коїться в нас із мовами насправді? Кому й навіщо потрібна друга державна - російська? До чого це може призвести? Чи потрібно це українському народові, простим українцям, незалежно від їхнього етнічного походження? Хто і що від цього виграє? Про все це за поміркувати автор: не філолог, не політик, просто - громадянин і патріот своєї держави.
Курочка Ряба Казка на новий лад У великій державі, за високими горами, за швидкими ріками жили-були собі глухі дід та баба. Жили на краю села біля лісу у невеличкій хатинці, ходили влітку по гриби, ягоди, їздили у м. Івано-Франківськ на базар, бо від держави уваги не дочекаєшся, пенсію вони мали маленьку й жити було важко. А у них була курочка Ряба. Одного разу та знесла яєчко, не просте — а золоте. Дід бив — не розбив, баба била — не розбила. Вже вечір на дворі, втомилися старі, тож вирішили, що краще вранці на свіжу голову подумати, що робити з яєчком. Курочка Ряба Казка на новий лад Поклали яєчко в миску і поставили в куточок. Вранці прокинулись старі і порадились їхати в місто Івано-Франківськ в обласну організацію глухих, на прийом до диво-перекладача, котра все чує, все знає і обов’язково підкаже, що робити з яєчком далі. Слава про її чари йшла по всьому світу. Приїхали до міста дід і баба, зайшли у великий красень-палац, що стоїть прямо в центрі міста. Озирнулися по кутках і бачать: їм назустріч йде чарівниця-перекладач. Любо посміхнулася, привіталася та питає, що їх привело в таку далеку дорогу. Дід і баба все докладно розказали про свою проблему: мовляв, вони не знають, що робити з яєчком. Мудра чарівниця, не довго думаючи, порадила старим звернутися у ломбард. Дід та баба щиро подякували їй і рушили недалечко через дорогу до ломбарду. Там яєчко обдивились з усіх боків, сказали, що воно дуже дороге й дали за нього купу грошей. І баба з дідом нараз стали багатими. Тож побудували вони хату, купили плазмовий телевізор, бо їм, глухим, погано бути без телевізора, та ще придбали мобільний телефон, передплатили газету «Наше життя», придбали путівку на море до Оздоровчого центру «Одіссей». І стали вони добре жити. Тут і казці кінець!
