Не дратуй мене, погодо, я з не годами не дружу. Яку біду, яке нещастя, ти бачиш поглядом заснулим?У неволі був поранений солдат. Молода господиня сповивши немовля, уклала його у колиску і почала колихати. Сонце тільки-но сіло десь за лісовими хащами.А все-таки Катюзі буде по заслузі. Що б не сталося, однак перемагає слово чесне. Щоб жить, нівкого права не питаю. З давніх-давен, барвінок був відомий, як цілюща трава. Арсен щільніше прикрив полы кожуха і знявши рукавицю, теплою долонею зігнав із брів і вій сніг. Він тікав не чуючи ніг. Нарешті зчинився на одній із вулиць,рух кілька чоловіків зібраних у щільний гурт, поволі просувалися назустріч князям.Легенький вітерець колише по той бік річки нескошені трави.
Злітає листя із дібров, і материнка відцвітає.
В селі тому вдова жила, а у вдови дочка росла.
Село моє не знамените, та вдача горда у села.
Я вірю в кращий час, але душа болить.
То шурхне щось збоку, то захитається береза, то щось гукне.
Чи вдарить смерть у серце співом, чи упаду в безодню я?
Ось помандрують аж за синє море над смутком сіл високі журавлі; і хтось останній на полі дооре вузеньку смужку вогкої землі.
Дощу не було, а тільки були хмари.
Десь коні ржуть і глухо грають сурми. За тополями сонце встає і зозуля кує правічна.Там трава голуба в золотючій росі і дівчата усі – Афродіти. Вже стигнуть вки й ренет і місяць присіда до столу. Ще холодом закуто віти клена й заметами занесено кущі.Можливо, білка спалахне між віття та вивільга між віття заблищить.
Ударив грім – і зразу шкереберть пішло життя.
Рвонулось дерево – і брила піднялась.
Дай людині владу – і вона себе покаже.
Шануй людей – і тебе шануватимуть.
Та раптом дзвінок і – вже займається порожнеча.
Тут між частинами складносурядного речення кома не ставиться, бо є спільні слова: десь, за тополями, там, вже, ще. Вагалася щодо речення "Там трава голуба в золотючій росі і дівчата усі – Афродіти". Тому подаю його так, як в автора — Володимира Забаштанського.