Мої батьки — прихильники здорового життя. І коли ми виїжджаємо за місто, багато уваги приділяють фізичній активності. Батько з мамою бігають кроси вздовж річки, купаються до пізньої осені. Звісно, й мене намагаються привчити до цього. Я відмовлявся(-лася) купатися восени. Але коли почув(ла), що Даринка Лисенко, моя сусідка по квартирі, кутається з батьками в ополонці, я теж зацікавився(-лась). І ось у жовтні ми виїхали з батьками на беріг річки. Погода була чудова: сонечко пригрівало, наче у серпні, тільки жовте листя нагадувало, яка зараз пора року. Батьки мої дуже здивувалися, коли я почав(ла) розминатися без нагадування. Потім пробіг(ла) разом з ними деяку відстань. Найбільше здивувало їх моє бажання викупатися. Мама не на жарт сполохалась і сказала, що категорично забороняє мені навіть наближатися до води, запевняючи, що для купання у таку пору треба готуватися ще влітку. Але батько несподівано підтримав мене. Що сказати? Вода мене обпалила. Був я в річці лічені хвилини, але наступного дня не міг(не могла) піднятися з ліжка, щоб піти до школи. Мене трусило, мабуть, від температури, з носу лило, з очей капали сльози. Звісно, почав(ла) кашляти. Поки я одужував(ла), у мене був час, щоб все обміркувати. Одного мого бажання зрівнятися з Даринкою Лисенко замало. По-перше, мама має рацію: загартовування треба починати влітку. По-друге, треба готувати своє тіло не тільки для холоду, але і для серйозних фізичних навантажень. Попри все моє бажання я не міг(не могла) пригадати, коли я востаннє робив ранкову зарядку. Я не любив(не любила) бігати на уроках з фізкультури. По-третє, щоб досягти мети, треба чітко дотримуватися режиму, розпорядку дня. Не сидіти до пізнього вечора біля комп'ютера або телевізора, а вийти перед сном подихати свіжим повітрям, лягати спати в один той самий час. Тоді не треба буде мене будити вранці з такою наполегливістю, як мама. Даринка займається в секції боротьби — це у дівчат вважається дуже модним захопленням. А я дивлюсь спортивні змагання лише по телебаченню, сидячи у своєму улюбленому кріслі і поїдаючи цукерки. Треба сказати, що я здолав(ла) свою застуду швидко. Я став(ла) іншою людиною. Я почав(ла) змінюватися. Я з повним правом можу назвати себе прибічником здорового життя.
Відомий філософ доби Відродження сказав: «Рослина без коріння всихає, людина без минулого не живе». У XVII столітті, коли європейські митці та науковці почали активно вивчати історичну спадщину своїх народів задля доведення самобутності й оригінальності культури кожного з них, ці слова стали символічними. Сьогодні, у столітті XXI, вони надзвичайно актуальні для українців, бо, напевно, небагато у світі націй, які так погано знають свою історію. Ця проблема виникла не на сучасному етапі. Відтоді, як Україна опинилася під владою Польщі, Литви, Угорщини, Росії, її історія почала замовчуватися, а очевидні факти ідеологічно перекручувалися. Такі процеси тривали багато століть, і лише нині, у незалежній країні, стало очевидним, що незнання національної історії - справжня трагедія українського народу, який досі не визначив свого місця серед інших народів світу, не усвідомив своєї значущості. Питання необхідності вивчення українцями вітчизняної історії піднімалося багатьма культурними діячами нашої країни. Уперше це зробили поети-романтики, збирачі фольклору, етнографи, фольклористи. Усі вони наголошували на тому, що знання історії - це духовна сила кожного громадянина, яка, за висловом М. Максимовича, здатна вивести людину із «тьми на світ Божий». Лише маючи таку силу, український народ зможе протистояти поневоленню й відстоювати своє право на незалежність. Т. Шевченко розкрив цю ідею через образ «великого льоху», який чекає, коли його «розкопають». Цей образ-символ уособлює історичну скарбницю України, що й досі залишається по-справжньому не пізнаною. Найповніше проблема незнання українцями національної історії була розкрита О. Довженком, який дуже болісно сприймав таку недбалість, вбачаючи у ній причину всіх негараздів України, джерело невдач і поразок її народу у боротьбі за існування. Слова, що й досі звучать докором для нас, письменник вклав в уста ворога України, героя кіноповісті «Україна в огні» Ернста фон Крауза: «У цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п'ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту... Вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негативними лозунгами одкидання Бога, власності, сім'ї, дружби! У них від слова "нація" остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників... От ключ до скриньки, де схована їхня загибель». Митець, який найвищим своїм покликанням вважав служіння рідному народові, вперше на повний голос сказав про те, в чому так боялися зізнатися українці: ми не маємо історичної гордості, бо просто не знаємо, чим і як можна гордитися. Якщо народ не знає своєї історії і не несе за це відповідальності, то будь-хто може скористатися такою слабкістю і висвітлити історичні факти по-своєму, задля своїх інтересів, що досить часто сьогодні й відбувається. Саме з цієї причини в Україні виникають суперечки з приводу того, чи потрібно визнавати голодомор 1932-1933 років актом геноциду українського народу, чи варто проголошувати тих чи інших осіб (як-от: І. Мазепу, С. Бандеру, Р. Шухевича) національними героями, чи доцільно знищувати пам'ятники комуністичних діячів, та з багатьох інших питань. Усі ці непорозуміння (а вони інколи набувають величезних масштабів!) є наслідком незнання громадянами нашої країни історичних фактів, яке робить їх відкритими для будь-яких ідеологічних впливів. Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія - це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо. Сьогодні українські освітяни та науковці приділяють велику увагу «історичній освіченості» молоді, запроваджують у навчальних закладах спеціальні курси, організовують заходи, спрямовані на виявлення рівня знань про історичні події, відгомін яких викликає резонанс у сучасному суспільстві. Головна мета історичної освіти полягає у «навчанні вчитися» на помилках своєї країни, адже лише вміння усвідомлювати й аналізувати історичні помилки до запобігти їх повторенню. Саме це, на мою думку, є однією з головних передумов успішної розбудови нашої держави.
співають, працюють, ведуть, пишуть