Час від часу життя людства змінюється, в різні епохи розвитку суспільства для тих чи інших суспільних відносин були властиві різні особливості. Це стосується і характерів людей, зокрема, їх ставлення до виховання та вихованості. Проблему вихованості не варто зводити до ввічливості і володіння хорошими манерами, адже вона набагато складніша.
Для розуміння проблеми вихованості необхідно, по-перше, визначити коло осіб, які впливають на дитину і тим самим виховують її. Як і раніше, першочергову роль відіграють батьки. Саме вони можуть замість дитини вирішувати, чим вона буде займатися і як їй проводити свій час. Наприклад, у них є можливість записати дитину в секцію і наполягти на відвідуванні її. Також вони можуть не робити цього, але таким чином дитину виховуватиме хтось інший – ними можуть стати якісь авторитетні друзі з подвір’я або навіть телебачення та Інтернет. Ставлення батьків до виховання теж може бути різним – вони можуть прищеплювати дитині якісь принципи чи дозволити їй розвиватися самостійно. У другу чергу дитину можуть виховувати школа і вчителі. Але це може статися лише за умови достатнього високого авторитету вчителя в очах учня.
Що можна сказати про сучасність і важливість виховання сьогодні? Мені видається, що сьогодні все більша кількість батьків використовують демократичний б виховання і не обтяжують дитину безліччю правил і принципів. Нерідко через цю ситуацію на перше місце в плані виховання для дитини виходять сучасні засоби масової інформації, Інтернет та друзі. Але чому можна навчитися з цих джерел? Цілком зрозуміло, що всі вони стверджують переважно про споживчі цінності і виховують не ту людину, яка шанобливо ставиться до оточуючих і намагається врахувати чужий інтерес, а зухвалу і впевнену в собі людину, яка абсолютно не замислюється про інтереси інших. Складно сказати, гарне таке виховання або погане. Якщо поглянути на реальність сьогоднішніх днів, можна констатувати, що найбільших успіхів дійсно добиваються люди, які сильніше бажають його досягти і не дуже сильно замислюються про загальні людські цінності. Не можна назвати цих людей невихованими або неввічливими, вони просто виховані таким чином, щоб досягати успіху.
⇒ по-батьківськи (через дефіс, утворен. від прикм. і прийменника по)
⇒по-домашньому (через дефіс, утворен. від прикм. і прийменника по)
⇒ часто-густо (утворений від слів з близьким значенням, тому через дефіс)
⇒ давним-давно (відбувається повтор кореня, тому через дефіс)
⇒ натроє (пишемо разом, бо утворений сполученням прийм. з числ.)
⇒ віч-на-віч (відбувається повтор кореня, тому через дефіс)
Дерева цілий день вимітали небо своїми зеленими мітлами, і надвечір з-за хмар таки виглянуло сонце. Воно було велике і засоромлене. Гроза змила втому не лише з вродливої природи - я майже фізично відчував, як у грудях забрунькувала радість...
Я сів на лавку в скверику й усміхався деревам, сонцю, пошматованим хмарам і перехожим. Потім поруч зі мною сіла дівчина. Вона, теж радіючи всім єством, жадібно впивала очима красу надвечір'я...
- Чому ви посміхаєтесь?
Вона здивовано глянула на мене і відповіла:
- Хіба я знаю?
Ми сиділи і посміхалися всім і всьому, а я - трішечки - посміхався лише для неї, і вона - трішечки - посміхалася лише для мене. І нам було прекрасно і весело, і між нами не було нічого, крім німої щирості.
- Боже мій, до чого тепер безсоромна молодь! - зупинився біля нас перехожий, сповнений гніву. Це був такий дисонанс* у надвечірній радості, що різонув навіть мої немузикальні вуха. Але я посміхнувся йому й мовив:
- Це ви, мабуть, не про нас кажете...
- Ні, я кажу про вас! - перехожий аж тупнув ногою.
- Даруйте, але ми нічого не робимо.
- Хіба можна так зухвало показувати всьому світу своє щастя?
- У нас немає ніякого щастя, - посміхнулася йому дівчина. - У нас є тільки радість.
- І до того ж, у кожного своя, - докинув я.
- Ви ображаєте людей, ви своєю поведінкою наводите тінь на теперішню молодь, - вичитував нас перехожий.
- Хіба посмішка може когось образити або накинути тінь? - допитувався я, хоч і не сподівався ніякої відповіді.
Я знав, що він повчатиме нас, доки не зіпсує настрою і мені, і дівчині, і вечорові. А потім піде, задоволений собою так, ніби й справді утнув щось дуже гарне.
- Ну, чого ви сидите перед очима у всіх і шкірите зуби? - дощуль-пувався він. - Хіба для вас мало закутків?
- Чого це посмішки треба ховати по закутках?
- Бо треба поводитись пристойно.
- Ви, певне, думаєте, що ми... закохані? - раптом запитала дівчина.
- У всякому разі, якісь там фиглі-миглі між вами є, і не треба ними муляти очі порядним людям.
- Та ми навіть не знайомі! - засміялася дівчина.
Від несподіванки він ледве не став кам'яним монументом.
- Як? Ви навіть не знайомі? І ви сидите поруч і посміхаєтесь одне одному перед очима цілого міста?
Мені здавалося, що він репне від гніву. Він так заходився шпарувати нас банальностями, що навіть сонце спіткнулося і нахромилося на вістря тополі. Я хотів уже заткнути вуха і сторчма кинутися, куди влучу...