З ранку до пізнього вечора працюють в лісі веселі, шустрі білочки. Зовсім не встигаєш стежити за їх пересуваннями.
«Мама, я бачу білок!» - вигукнув радісний малюк. А білок вже й слід прохолов.
Піднімуться пустотливі білочки на вершину величезної сосни, перемахнути з гілки на гілку. Потім спустяться вниз за їстівними припасами: смачними грибками, добірними горішками, засохлими ягідками.
У лісових коморах ці чудові господині заховають те, що знайшли.
У затишному будиночку-дуплі зроблять вони теплі гнізда, расселятся в них, і скоро в нових квартирках з'являться маленькі білченята. Вони будуть швидко зростати і виховуватися турботливими батьками.
А лютої зими щасливі сім'ї білок будуть рятуватися від сильних морозів, різких, холодних вітрів і рясних снігопадів. Надійно жити в теплих, затишних гніздах
На жанровій картині М. Дерегус відобразив один із можливих епізодів життя юного Тараса Шевченка.
Дія відбувається під селянською хатою, що стоїть на горбочку край села. У центрі — старий кобзар із малим поводирем, а навколо стоять селяни і зачаровано слухають невеселу оповідь. Тут і молода господиня зі своїм сімейством, і косарі, що повертаються додому після цілоденної праці, і старенька бабуся, і Тарас. Він стоїть найближче до кобзаря, ловить кожен рух, вслухається в кожне слово. Пісня проймає його до глибини душі. Про це говорить зосереджений погляд, недитяча задума.
Засмучені обличчя селян засмаглі від вітру і сонця. Тяжке життя, непосильна праця наклали свій відбиток. На картині переважають синій, бузковий, голубувато-сірий кольори. Вони передають настання вечірньої прохолоди. Барви нечіткі, бо на землю вже спускається ніч.
Скоро згасне день, кобзар понесе свої пісні далі, але селяни ще довго пам'ятатимуть його сповідь про життя в неволі, про ту іскорку надії, яку вселив співець у їхні душі.
