Одного разу Олена вирішила відвідати місцевий ресторан, і випадково зустріла свого колишнього однокласника з яким ще товаришувала у школі.
— Привіт, Петро! Як довго ми не бачились!
— Доброго дня, Олено. Дуже несподівано тебе тут зустріти.
— Ми так давно не зустрічались. Може приєднаєшься до мене? Поспілкуємося, зіставиш мені компанію.
—Звісно, я не проти. Цілих 10 років не бачилися!
— А куди ж ти пропав на такий довгий час?
— Я багато мандрував по різним країнам, намагався десь влаштуватися, аби підзаробити. Але, все-таки вирішив повернутися додому, бо тут наймиліше.
— В яких країнах побував?
— По всій Європі. Знаєш, це була моя справжня мрія ще з дитинства. Я дуже радий, що мені вдалося це втілити. А в тебе як з кар'єрою?
— У мене все чудово. Як я і хотіла, тепер власниця готелю у центрі міста. Звісно, цього було нелегко досягти, але в мене все вдалося.
— А сім'ю свою маєш?
— Так. П'ять років тому вийшла заміж за іноземця з Італії. І вже у нас є донечка, якій тиждень тому виповнилося чотири рочки. А в тебе як?
— У мене, теж, є сім'я. Три роки тому одружився, маю двійнят - хлопчик та дівчинка.
— Знаєш, стільки часу минуло. Як гадаєш, може організувати зустріч однокласників? Я так сумую за ними.
— Це чудова ідея. Я вважаю, що ми можемо все влаштувати.
— Може зустрінемось завтра, я знайду зв'язок з іншими, а далі все обговоримо.
— Добре. Я дуже радий, що тебе зустрів, чудового тобі дня!
— Я теж, і тобі. До зустрічі!
Світає. На вулицях сонного похмурого міста не видно ні душі.Холодну землю вкриває товстий шар срібно-сліпучого снігу. І здавалося, що то не сніг, а велика білосніжна ковдра, що огортає собою всю землю. Ще вчора опустілі, немов сиротини дерева сьогодні стали ошатно вбраними та пишними. Тепер на них з`явилися сяючі прикраси і їх уже не можна назвати бідними та самотніми. Дахи будинків, верхівки дерев, уся поверхня землі обсипана снігом, який здалеку здається коштовностями, діамантами та самоцвітами. І вся та неземна краса, немов змушує тебе поринути у казку до величного, наче вирізьбленого з дорогоцінного алмазу, палацу Снігової Королеви. Раптом з напів крижаного, таємничо-похмурого, закутаного у зимову казку чарів та невідомостей неба, як з глибокої сірої безодні, полетіло сліпуче, срібне конфеті. Маленькі сніжинки, немов створені рукою найталановитішого у світі майстра мініатюри,повільно та легко кружляли у вихорі зимового вальсу. Повертаючись з казки до реальності перед нашими очима те ж саме місто, тільки тепер на його вулицях шумно та гамірно, багато людей.
І все ж щасливий той хто перший побачив красу зимового ранку!