Якби моїм товаришем був Олесь, то, думаю, нам спершу було б важко знайти спільну мову. Чому? Бо таких людей, особливо моїх ровесників, які живуть із природою, як у своїй родині, дуже мало. Просто взагалі меншає людей, які б не тільки відчували, досліджували, але й поважали природу так, як це вмів робити малий Олесь. Тому мені здається, що він і серед нас був би диваком. Але це на перший погляд, далі він би завоював авторитет, адже він стільки знає, розуміє та відчуває, як ніхто з нас. Ми більше знаємо про комп’ютерні ігри, аніж про те, що росте, літає і співає, цвірінькає довкола нас.
Ми б із Олесем товаришували по-справжньому. Я уявляю, що ми часто бували б у лісі, і він би стільки багато мені розповів такого, чого я сам не знаю. І ще ми б разом розшукували гнізда птахів на землі та робили непомітне маскування, щоб ніхто не посмів до них добратися. А ще ми писали б плакати, щоб люди, які йдуть на відпочинок до лісу, читали їх: “Ліс живий, як і ми, не ображайте його!” або: “Ліс також наша домівка, а в рідному домі має бути чисто!” Я вважаю, що нас би зрозуміли.
Образ України у творчості Т. Шевченка
Тарас Шевченко — вірний син України. Він любив свою Батьківщину, мріяв про її свободу й незалежність. Де б він не був, куди б не закидала його доля, Шевченко завжди згадував рідні місця, прагнув швидше полинути в Україну, зустрітися з однодумцями. Його роздуми над долею народу, любов до Вітчизни, туга й печаль за нею на чужині висловлені в багатьох творах.
У далекому від України Петербурзі, в казематі в уяві Шевченка виникали картини рідного краю, він згадував вишневі садки, облиті білим цвітом, наповнені піснями дівчат. І все це відтворив у невеличкому вірші "Садок вишневий коло хати". Я вражена глибиною любові автора до народу, до природи свого краю. Не сподіваючись більше побачити Україну, він намалював чудову картину:
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
На засланні всі помисли поета були звернені до поневоленого народу України. Поезія Шевченка сповнена роздумами про те, як його твори допомагають рідному краєві, як їх сприймають українці.
У поезії "Хіба самому написать..." він ставить такі проблеми:
Для кого я пишу? для чого?
За що я Вкраїну люблю?
Чи варт вона огня святого?
Поет постійно відчуває зв'язок із рідним краєм, виявляє до України синівську любов. Перебуваючи в далеких степах, він прагнув, щоб вітер приніс хоч "крихітку землі із-за Дніпра". Шевченко мріє ще повернутися в Україну, подивитися на її чарівну природу:
Може, ще я подивлюся
На мою Україну... —
писав Т. Шевченко в поезії "Лічу в неволі дні і ночі..."
Кожним рядочком своїх творів великий Кобзар засвідчував любов до України, непереможне бажання бачити її вільною й незалежною. З якою силою і впевненістю було сказано:
Я так люблю
мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю.
Поет був упевнений, що поневолені люди скоро звільняться, настане страшний суд над панами, і на оновленій землі щасливо житимуть українці. Шевченко висловлював бажання бути похованим на могилі серед степу рідної України. У поезії "Заповіт" автор, ніби забувши про особистий мотив, яким розпочав вірш, мріє про те, щоб Дніпро поніс ворожу кров у синє море. Про свою смерть говорить тільки одним словом: поховайте, після чого йде заклик до повстання. У поезії "Тим неситим очам" Шевченко проголошує гімн вільній і щасливій людині.
Любов і віра у світле майбуття українського народу допомагали Шевченкові вистояти, перенести злигодні й поневіряння. Минуло багато часу, але поезії великого Кобзаря й зараз дивують, зачаровують сучасників, вчать відданості країні й безмірної синівської любові до матері-України.
Гімн – хвалебна, урочиста пісня, один з видів ліричної поезії на честь якогось героя чи визначної події міста. Існують державні, революційні, військові, релігійні, партійні гімни.