Збулись твої (Шевченкові) слова пророчі, і час оновлення настав,і темні просвітились очі,вчорашній раб Всесильним став.
Час ішов непомітно, вже зовсім задніло,заграли сонячні мечі за лісом, небо стало вищим,а рибалка укоськував рибину.
Довго ще говорили обоє, обмірковуючи прочитане,то знову вони замовкали з приводу якоїсь думки,що випадково надходила одному чи другому до голови.
Хоч у житті стрічав тебе я рідко, та все ж мені той спогад серце гріє.
Дедалі скульптор все більше переконувався в тому, що мусить негайно виїхати звідси.
Поговоривши на ту тему,гості почали прощатися,але тут Тетяна Степанівна згадала,чого вона прийшла.
Жити серед людей– все одно,що ходити в казковому саду,де навколо тебе найтонші пелюстки квітів з тремтячими краплинами роси, і треба так іти і так доторкуватися до квітів, щоб не впала жодна крапля.
Можна нічого не дочекатися ,але можна бути щасливим,передчуваючи щастя.
Мені про це розповідати навіть не хочеться. Але я все-таки розповім. Всі думали, я і справді хворий, а флюс у мене був не справжній. Це я промокашку під щоку підсунув, ось щока і роздулася. До того ж гримасу скорчив - ось, мовляв, як зуб у мене болить! І мекаю злегка; це я все навмисне зробив, щоб урок не запитали. І Анна Петрівна повірила мені. І хлопці повірили. Всі жаліли мене, переживали. А я робив вигляд, що мені дуже боляче.
Анна Петрівна сказала:
- Йди додому. Раз у тебе так зуб болить.
Але мені додому зовсім не хотілося. Мовою промокашку в роті ката і думаю: «Здорово обдурив я всіх!»
Раптом Танька Ведёркіна як закричить:
- Ой, дивіться, флюс у нього на іншій стороні!