Відповідь: Минуло п'ять років. Кожен персонаж знайшов власну стежку в житті. Та куди б не занесла доля наших улюблених героїв, пам'ять про шалені пригоди в цирку завжди манила друзів, за сотні кілометрів об'єднувала їхні серця.
Одного разу вирішив Іван Сила на деякий час полишити свій дім, щоб разом з Мілкою податися до чудової столиці. Навіть не вірилося, що кілька років тому місто здавалося зовсім чужим та вражало величчю споруд. Нарешті потяг спинився на тому ж вокзалі. Сьогодні, як і колись, усі перехожі метушилися, кудись поспішали. Але тепер Іванові це не здалося дивним. Проте його увагу привернула метушня на площі. Річ у тім, що якийсь поліцейський упіймав чергового розбишаку. Він голосно намагався переконати малолітнього хлопчину, що крадіжка – це неприпустимо. Служник порядку продовжував:
- Послухай мене, синку, колись я також вважав, що поцупивши чужу річ можна легко підзаробити. Не чув за своїми ганебними вчинками жодної провини. Поверни власникові кишеньковий годинник. Попроси вибачення і можеш іти своєю дорогою.
Голос, що звучав, здався Іванові дуже знайомим. Ще мить і погляд поліцейського упав на нашого силача. Іван Сила люб’язно усміхнувся. Запала тиша. Помалу люд почав розходитися, а поліцейський обняв силача. Мабуть, ви уже самі здогадалися, що це був Міха Голий.
Почалась довга душевна розмова. Друг розповів, що давно зав'язав з крадіжками. Звільнився з посади охоронця в цирку й став працювати поліцейським. Похвалився, що на новій роботі пристойна платня. У важкий час, коли намагався знайти самого себе, зустрів своє щастя. Незабаром вони одружаться. Здивований Іван намагався щось сказати. Та радісний товариш не замовкав і запросив на весілля.
Іван теж попросив друга після торжества завітати до нього в гості. Тільки тепер, Мілка, котра увесь час не втручалась у розмову, смиренно покивала головою. Поліцейський зауважив, що давно хотів після торжества відвідати дорогого приятеля, тому запропонував Піні, Пандорському, Фандіго й Ренаті приєднатися до подорожі. Іван був у захваті. А Мілка жартома пообіцяла, що приготує багато галушок, які на той час уже навчилась готувати. Усі засміялися і втрьох попрямували столичним парком, геть усіяним пахучим цвітом…
Пояснення:
Письмо учительнице
То, что я пишу сейчас этот рассказ, даже не рассказ, а небольшое письмо - заслуга моей учительницы. Потому что именно она привила любовь к литературе и к сочинениям. Нет, я не стала писателем, так, иногда балуюсь, пишу заметки о себе самой и окружающих людях. Но все это оттуда, из моего детства, от моей учительницы по литературе и русскому языку Блинковой Татьяны Николаевны. Мне сейчас столько же лет, сколько ей было, когда я заканчивала школу. А нам казалось, что она уже совсем немолода. Это мы были юными, безоблачными, смотрящими вдаль. И перед нами был целый мир. Помню ее слова на выпускном вечере: «Дороги будут разные. Я хочу пожелать вам удачных дорог». Дороги были действительно разные. И не всегда пожелания нашей учительницы сбывались. Во всяком случае, не для всех. Но сказано это было от чистого сердца! Такие простые слова от моей любимой учительницы. Что я могу сказать о ней? О ЧЕЛОВЕКЕ с Большой буквы? Я просто люблю ее за то, что она была, за то, что она есть, за то, что в любое время я могу приехать в свой родной поселок и придти к ней за советом просто так. Просто придти и поговорить о книгах, о любви, о здоровье, жизни - обо всем. Потому что я знаю, она поймет, она поддержит и для каждого найдет доброе слово. И каждый ее ученик для нее молодец. Потому что это ЕЁ ученики! Это ЕЁ дети, которые выросли, но так и остались ее учениками и детьми.
Низкий поклон Вам, Татьяна Николаевна! Здоровья и той удачи, которой Вы нам пожелали в начале пути!