Ідея - не моя :) Зате про Настю :)
Казка про водяного і прислівники
Настя прийшла ДОДОМУ сердита і ЗЛІСНО кинула в куток свій портфель, так що той ТРОХИ не попав у кота, який ТИХО спав на килимі.
«Ну то й що, що я не вивчила того вірша про прислівник», - думала Настя. «Мені зараз не до того! Краще піду погуляю» Вона БІГОМ вискочила на двір і ЛЕДВЕ не вскочила у миску з холодною водою, яку бабуся приготувала для прання.
- ОБЕРЕЖНО, Настя! Ти ДАЛЕКО? – ГУЧНО гукнула бабуся.
- На річку, - відповіла дівчина НА БІГУ.
Настя ШВИДКО бігла, вітер куйовдив її волосся, і НЕЗАБАРОМ Настя ЗОВСІМ забула, що на ЗАВТРА вона повинна буде розповідати вірш НАПАМ’ЯТЬ, бо ВЧОРА вчителька знову нагадала Насті про нього. Річка була вже БЛИЗЕНЬКО, але дівчина СКОРО втомилась і пішла ПІШКИ. Вона РІШУЧЕ розсувала листя очерету і НЕЗАБАРОМ опинилась на містку, з якого рибалки ЗАВЖДИ закидали вудки і рибалили. Настя ШВИДЕНЬКО скинула кросівки і опустила ноги у воду. Ногам було ТРОХИ ПРОХОЛОДНО, але сонце ЛАГІДНО зігрівало все НАВКОЛО і Настя НАВІТЬ подумала: «Може поплавати?» Але РАПТОМ, ТРОХИ ЛІВІШЕ, вона побачила якісь кола на воді, і НАВІТЬ трохи злякався. Придивилась КРАЩЕ - аж бачить, що там на дні, у воді, ПРЯМО під її ногами відбувається щось дивне.
Кого побачила Настя у воді, вона ЗРАЗУ не зрозуміла. Чи то був якийсь водяний володар чи підводний пан... Але ЗВІДУСІЛЬ до нього почали спливатися водні мешканці. Риби пливли ШВИДКО, равлики ПОВІЛЬНО повзли по пісковому дну, раки й раченятка пересувались РАЧКИ. Ще було БАГАТО змій, п’явок та жаб. Здавалось, що все водяне царство зібралось для чогось важливого.
Водяний володар почав свою промову:
- ТОРІК ми з вами збирались тут, щоб зробити таку ж важливу справу, яку ми будемо робити і ЗАРАЗ.
Настя сиділа на своєму містку і боялась поворухнутись. Вона УВАЖНО слухав, що казав водяний пан.
- Так от, - продовжував той. – Минулого літа ми РЕТЕЛЬНО зібрали все сміття, яке було в нашій річці. Але сміття з’явилося ЗНОВ. Хто його кидає сюди? – ОБУРЛИВО висловлював річковій володар.
Насті стало соромно, бо і вона РАЗОМ із своїми друзями ЧАСТО жбурляла у річку камінчики, папірчики, мотузки та інше сміття.
Водяні мешканці почали ТУРБОТЛИВО збирати все, що було зайве в річці. Вони СТАРАННО складали все в великі лантухи і КУДИСЬ відносили. А річковий пан ПИЛЬНО слідкував за робітниками. Коли все ДБАЙЛИВО зібрали, пан подякував усім і сказав, що ТЕПЕР всі можуть пливти по своїх справах. А сам він НЕСПОДІВАНО виплив на поверхню і з’явився біля містка, де сиділа Настя.
Настя НЕСМІЛИВО встала. Вона озирнулась НАВКРУГИ, НІБИТО шукаючи чиєїсь до чи підтримки.
- Не бійся, - ПРИВІТНО посміхнувся водяний здоровань.
- Чого мені боятися, - Настя ПРЯМО дивився на річкового пана, який був ПОРУЧ.
- Це ти ЗАВЖДИ кидаєш сміття в річку? Це ПОГАНО! – вже СУВОРО сказав він.
- Та я..., - якось ЖАЛІБНО почала Настя.
- БІЛЬШЕ не кидай!
- Та не буду.
- А віршик вивчи, - здивував річковий володар.
Дівчина не вірила своїм очам і вухам. «Може це мені все здається?» Вона МІЦНО заплющила очі, а коли відкрила – нікого не було, лише на воді то ТУТ, то ТАМ було видно маленькі та великі кола.
Прийшовши додому, Настя заходилась НАПОЛЕГЛИВО вчити той віршик. Дівчина повторювала його ДВІЧІ, ТРИЧІ, і ще БАГАТО разів. Їй було СКЛАДНО та ВАЖКО, але вона НАПЕРЕКІР самій собі вивчила його ДУЖЕ ГАРНО. І ЗРАНКУ, ще не ЗОВСІМ прокинувшись, Настя СПРОСОННЯ розповіла собі того віршика і була ДУЖЕ задоволена.
У кожної людини одна Батьківщина. Це те місце на її великій території, де вона народилася, виросла, яке не раз проміряла своїми ногами.
Моя Батьківщина —Україна.
Я щаслива з того, що народилася і живу саме в Україні. Я люблю її за безмежні, красиві, неосяжні простори. Вийди в поле — і ти залюбуєшся полями високого жита, яке стоїть неначе дві високі стіни. Увійди в нього — і тебе сховають його колоски. Тільки синє небо є твоїм дороговказом. Милує душу така краса. Здається йшов би вічність цією стежкою, аби вона не кінчалася.
А архітектура міст українських! Київ, Харків, Львів. Вона свідчить про високий рівень культури наших пращурів.
Хто не милувався Софією Київською і Золотими воротами княжого міста, Видубицьким монастирем и Києво-Печерською лаврою з Успенським собором, старовинним Подолом сивочолим Борисфен-Дніпром? Все це духовні символи національної історії та культури, без яких не мислиться наша земля.
Ось уже п'ятнадцять століть височіє н дніпровських схилах Золотоверхий Київ, якому випала історична місія стати "матір'ю міст руських", відіграти важливу роль у формуванні однієї з найбільших держав Європи Київської русі.
Оглядаючи з високості київських пагорбів далекі простори поза Дніпром, мимоволі замислюєшся: звідки ми пішли чиї ми діти? Хочеться знати, хто жив на наших землях кілька тисячоліть тому і якою мовою спілкувалися наші предки, якого походження слово "Україна".
Оглядаючи з високості рідну землю, захоплюєшся її красою і величчю. Яка широчінь! Який простір! На заході постають зелені Карпатські гори, на півдні золотиться море золотої пшениці, на сході встають терикони донецьких шахт, на півночі багряніють червоною калиною ліси.
І все це моя Батьківщина — Україна.
