Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія - це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо. Сьогодні українські освітяни та науковці приділяють велику увагу «історичній освіченості» молоді, запроваджують у навчальних закладах спеціальні курси, організовують заходи, спрямовані на виявлення рівня знань про історичні події, відгомін яких викликає резонанс у сучасному суспільстві. Головна мета історичної освіти полягає у «навчанні вчитися» на помилках своєї країни, адже лише вміння усвідомлювати й аналізувати історичні помилки до запобігти їх повторенню. Саме це, на мою думку, є однією з головних передумов успішної розбудови нашої держави. Кожен, безумовно, має знати історію свого народу, своєї держави. Це необхідно як для підвищення рівня загальної освіти, так і для того, щоб мати честь називати себе гідним сином своєї Батьківщини. Історія — це така надзвичайна річ, на перший погляд — простий набір фактів та відомостей, але насправді вона здатна не тільки запам’ятовуватися, вона здатна ще й «боліти». Напевне, це показник людяності, — коли людині болить власна історія. В історії України існують певні етапні події, які має пам’ятати кожен українець, бо без цих подій нема історії. І є події, які має пам’ятати кожна людина, бо без пам’яті, цієї болючої, надривної, до сліз важкої пам’яті, нема самої людини, нема живої душі, яка прагне кращого майбутнього для себе та своєї держави. Я хочу згадати про голодомор в Україні. На мою думку, це страшніше навіть од війни. Бо війна — це завзята боротьба проти видимого ворога, який напав на країну, проти сили, яка чужа тобі, яка прийшла ззовні. Ця сила ворожо налаштована, вона носить форму певного кольору і не приховує своїх намірів. Не так усе було страшного 1933 року в Україні. Ворога не було видно, ворог був у самій країні.
1.Першою на13. Розроблений план передбачав також захоплення заложників, які працювали як обслужуючий персонал. місце пригоди прибула пожежна команда.2.На дільниці Нагорного Л.А. було скоєно сім крадіжок приватного майна.3. З моїх сів записано правильно.4. Решта цінностей дісталася сім`ї у спадок.6. Розбійний напад здійснили підліткм у стані алкогольного сп`яніння.7. Громадянинові К. довелося переховуватися від вимагачів майжДальше перебування на свободі було не виправдане. е місяць.8. Група отримала орієнтировку близько 3 годин. 9. На перший погляд, банківські документи вселяли довіру. 10.Подальше перебування на волі було не виправдане. 12.Група затримання приступила до операції о 14.35 год.13. Розроблений план передбачав також захоплення заручників, які працювали у якості обслуговуючого персоналу. 14. При обшуку вилучено ювелірних виробів на суму 173 тис. гривень: 17 (сімнадцять) золотих обручок; 31 (тридцять один) ланцюжок; 3 (три) пари сережок.
Мати Тереза-католицька черниця, засновниця доброчинних місій, лауреат Нобелівської премії миру за 1979 рік. Впродовж понад сорока років допомагала злиденним, хворим і сиротам у місті Колката в Індії. Її подвиги мене надихають, я вважаю, що людство стало трішки кращим, трішки добрішим від її діяння. А почалося все з 10 серпня 1946 року, подорожуючи під час відпустки до монастиря Лорето в Дарджілінгу, черниця Тереза відчула те, що вона охарактеризувала призванням у призванні: «Я повинна піти з монастиря й допомагати бідним, живучи їхнім життям. Це було веління. Не скоритися йому означало б зраду віри». Вона розпочала працювати серед бідних у 1948 році, замінивши чернечий одяг монастиря Лорето на просту бавовняну чіру з блакитним обрамленням. Спочатку вона заснувала школу в Мотіджгілі, а незабаром почала піклуватися про голодних і зневірених. Дуже швидко її зусилля стали відомими індійській владі. Прем'єр міністр висловив їй свою подяку. На цьому їі діяння не завершилися, 7 жовтня 1950 року Тереза отримала дозвіл Ватикану заснувати конгрегацію, яка незабаром перетвориться в Доброчинні місії, вона буде допомагати всім людям що потребуватимуть до В 1952 році мати Тереза відкрила перший притулок для людей при смерті у приміщенні, яке їй надало місто Калькутта. За до ндійської влади вона перетворила покинутий індуїстський храм в Калігатський притулок для помираючих, де бідним надається безкоштовний догляд перед смертю. Звичайно це ще не вся її доброчинність, а її зазначу було дуже багато. Я дуже поважаю таких людей і вірю що їх стане значно більше ніж є наразі.
Сьогодні українські освітяни та науковці приділяють велику увагу «історичній освіченості» молоді, запроваджують у навчальних закладах спеціальні курси, організовують заходи, спрямовані на виявлення рівня знань про історичні події, відгомін яких викликає резонанс у сучасному суспільстві. Головна мета історичної освіти полягає у «навчанні вчитися» на помилках своєї країни, адже лише вміння усвідомлювати й аналізувати історичні помилки до запобігти їх повторенню. Саме це, на мою думку, є однією з головних передумов успішної розбудови нашої держави.
Кожен, безумовно, має знати історію свого народу, своєї держави. Це необхідно як для підвищення рівня загальної освіти, так і для того, щоб мати честь називати себе гідним сином своєї Батьківщини. Історія — це така надзвичайна річ, на перший погляд — простий набір фактів та відомостей, але насправді вона здатна не тільки запам’ятовуватися, вона здатна ще й «боліти». Напевне, це показник людяності, — коли людині болить власна історія. В історії України існують певні етапні події, які має пам’ятати кожен українець, бо без цих подій нема історії. І є події, які має пам’ятати кожна людина, бо без пам’яті, цієї болючої, надривної, до сліз важкої пам’яті, нема самої людини, нема живої душі, яка прагне кращого майбутнього для себе та своєї держави. Я хочу згадати про голодомор в Україні. На мою думку, це страшніше навіть од війни. Бо війна — це завзята боротьба проти видимого ворога, який напав на країну, проти сили, яка чужа тобі, яка прийшла ззовні. Ця сила ворожо налаштована, вона носить форму певного кольору і не приховує своїх намірів. Не так усе було страшного 1933 року в Україні. Ворога не було видно, ворог був у самій країні.