Птахи - найперші помічники людини в боротьбі з шкідниками. Вони знищують їх в парках, садах, лісах, полях і скверах. Також птахи переносять насіння різних дерев і квітів, завдяки чому рослини розповсюджуються по землі. Великі хижі птахи знищують шкідливих гризунів. Але птахів треба берегти не тільки тому, що вони приносять користь людині, а й тому, що вони прикрашають природу своїми співами, радують зовнішнім виглядом.
Люди думають, що вдарити чи вбити можна лише кулаком чи зброєю, але усі ми забули про слово, яке, по суті, теж є певною зброєю. Інколи, словом можна вдарити сильніше і болючіше, аніж кулаком. Ми говоримо одне одному багато болісних слів і, навіть не задумуємось, що робимо близьким людям (і не тільки близьким) боляче. Ми визнаємо помилку та йдемо вибачатись. Але чи досить лише нашого бажання вибачитись перед цією людиною? Звичайно, що ні. Слово не горобець:вилетить - не спіймаєш. І це золоті, влучні слова. Адже, кажучи якісь образливі слова, ми робимо боляче іншим, шкодимо їм. Від таких слів, в душі людини залишається велика рана. І, повірте, вона не загоюється лише від наших вибачень. Можливо, з часом вона зменшиться. Але ж слід залишиться. Рана від слова не загоюється і нам потрібно пам'ятати про це кожен раз, коли ми хочемо сказати близькій людині щось болюче. Бережіть близьких, бо вони в нас найрідніші. Колись вони помруть і нам вже не буде перед ким просити пробачення за свої помилки...
Останнім часом я помітила, що мої однокласники мало звертають увагу на добрі чи погані вчинки наших однолітків. Та стався один випадок, який змусив і мене, і моїх ровесників замислитися над тим, що сталося.
Я відвідую заняття школи карате. Стало відомо, що Ігор П. із нашої групи дуже сильно вдарив дівчинку — однокласницю. Ми знали, що за Ігорем давно закріпилася слава першого бешкетника в школі. Але щоб ось так... Тренер довго розмовляв із батьками Ігоря й дівчинки, а потім було прийняте рішення.
На одне з тренувань прийшли батьки обох сторін. Ми вишикувалися в дві шеренги. Ігор роздягнувся до пояса й пройшов через наш стрій, а ми, доторкаючись до нього своїми поясами, висловлювали своє обурення. Ігор плакав. Йому не було боляче, він плакав від сорому за свій вчинок. Далі він підійшов і вибачився перед усіма: перед дівчинкою, її батьками, своїми батьками, перед тренером, і перед кожним із нас. Я думаю, що це буде йому уроком на все життя. Ігор після цього дуже змінився, навіть сам став зупиняти бешкетників, які негідно поводили себе в школі.
