На уроках української літератури ми вивчаємо твори усної народної творчості. Казки і легенди, приказки і прислів'я, загадки і пісні. Чи ж потрібні вони сучасному школяреві? Думаю, потрібні. Бо фольклор відображає погляди народу, його мораль і етику, показує взаємини з людьми і природою, знайомить зі звичаями, традиціями, обрядами українців. Народ у фольклорних творах висловив гарячу любов до рідного краю, опоетизував героїчне минуле, оспівав і прославив мужніх захисників вітчизни.
Важко уявити, яким сірим було б життя без колядок і щедрівок, без Різдвяних вертепів і Великодніх веснянок. Велике багатство мудрості та краси передали нам предки. І все це потрібно знати, оберігати, щоб не забути своє коріння, свій родовід, щоб не стати безбатченками.
Объяснение:
Прийшла весна. Птахи, повертаючись із далеких країв, віталися з рідною землею. Усе навколо ожило, цвіло, буяло. Земля, що вчора виглядала білою пустелею, нині нагадувала казковий зелений килим, увінчаний ранніми квітами. Дерева, вкриваючись пишним цвітом, мрійливо погойдували вітами. Весняне сонце, зігріваючи весь простір, кидало на землю ніжні промені, що сріблом переливалися на хвилях маленького струмочка. Усе навкруги наповнилося незвичайним духом відродження, оновлення. Природа, ніби повноводна ріка життя, невпинно і стрімко розвивалася розкішшю свого багатства, мудрості, краси. Всі люди стояли, як вкопані познімавши шапки. Жінка, схрестивши руки на грудях, боязко озирнулась. А в катразі, прихилившись до дерева, щось майструє дід. Він показав на підлітка, який, відійшовши на сторону, подивився трохи і зник. Пес дивився на малясник зосереджено, з блисками жадоби в гаслих очах, нашорошивши вуха. Жадібно їли всі, бравши тремтячими руками вже тільки бліді і приречені привиди.
Відокремлені обставини: повертаючись із далеких країв, вкриваючись пишним цвітом, зігріваючи весь простір, познімавши шапки, схрестивши руки на грудях, прихилившись до дерева, відійшовши на сторону, нашорошивши вуха
Скiльки вражень я привiз iз цього чудового мiста! Не вистачило б цiлого зошита, щоб описати чарiвне море, гарячий цiлющий пiсок, нових друзiв, наш веселий вiдпочинок.
Але одне враження було найяскравiшим. Спробую розповiсти вам про нього. А було це так.
Щовечора в таборi демонструвався якийсь дитячий фiльм i гримiла навкруги дискотека. Кожен обирав заняття до душi. А одного вечора вихователька сказала: "Дiти, ви майже всi живете в мiстах i не дуже часто спiлкуєтесь iз природою. Отже, сьогоднi у нас подорож у природу. Ми спробуємо побачити захiд сонця на морi".
Ми вийшли з табору веселою галасливою юрбою. Та, наближаючись до моря, поволi притихали, заспокоювались, мимоволi вiдчуваючи, як завмирало, заспокоювалось все навкруги. Вже не чути було щебету пташок, не шелестiв вiтер у кронах дерев, а найдивнiшим було те, що не чутно було шуму моря. Щоранку воно зустрiчало нас шурхотом хвиль i плескотом води. А зараз навкруги панувала тиша, яка змусила замовк-нути i нас. Нарештi з-за дерев i кущiв, показалось море. Воно й насправдi було тихим i лагiдним i, здавалось, що то якийсь велетенський звiр вмощувався на вiдпочинок, поволi затихаючи i засинаючи.
А до моря, майже торкаючись його, посилаючи на поверхню води сяючу, грайливу прощальну дорiжку, спускалось червоне втомлене сонце.
Як гарно було! Сонце поволi ховалось у море, поринаючи у його глибочiнь, занурюючись у ласкаву прохолодну воду, зливаючись iз морем, нiби хотiло умитись, трохи охолонути перед сном. Ось блиснув останнiй промiнчик, але темрява не охопила виднокiл. Нiби змiнюючи на посту сонце, на небi вже висiв не помiчений нами доти величезний срiблястий мiсяць. А замiсть золотої сонячної дорiжки срiблилась на поверхнi моря, поблискувала сяйвом, мiсячна дорiжка.
Це величне видовище зачарувало нас, примусило замислитись. Нiхто не промовив нi слова, нiби боялись розплескати переповнюючi душу почуття. Повертались мовчазнi, сповненi вдячностi за незабутнє враження. I тодi я зрозумiв, що спiлкування з природою наповнює людину добром i нiжнiстю, щастям i милосердям, любов'ю до всього живого.