На мою думку чим більше мов знає людина тим вона розумніша.Знаючи багато мов,людина може подоружувати країнами.Заводити собі нлвих друзів іноземців.А друзі як ви знаєте це скарб.Та людина яка знає багато або хочаб делкілька мов її поважають.Вона стає відомою.Але головне знати одну мову добре ніж десять іто погано.
Те, яку велику роль відіграє слово у житті, люди зрозуміли давно. Це знайшло своє відображення у фольклорі, українських прислів'ях і приказках. Дуже влучними висловами наш народ вміє охарактеризувати цілу гаму почуттів, що виникають у різних життєвих ситуаціях, від спілкування з тією чи іншою особою.
Народне прислів'я каже: «слова ласкаві, та думки лукаві». Навіть не потрібно надто напружувати уяву, щоб зрозуміти, що йдеться про хитру, улесливу людину, котра в очі говорить щось гарне, а справи робить погані. А про того, хто швидко орієнтується в обстановці, вміє дати чітку відповідь, сказано так: «слова не позичає» або «за словом до кишені не лізе».
Іноді ми говоримо щось зайве, а потім жалкуємо про це. Знайдемо в народній скарбничці відгук і на цей випадок. Існує багато прислів'їв з цього приводу: «слово не стріла, а глибше ранить», «слово не горобець, вилетить — не піймаєш».
Велика сила слова. В народі завжди поважали тих, у кого слова не розходяться з ділом, хто вміє дотримуватися даного слова. Народна мудрість вчить не кидати слів на вітер. Недаремно кажуть: «Давши слово — держись, а не давши — кріпись». Є й інша приказка: «краще не обіцяти, як слова не держати». А ще народна мудрість дає цінну пораду не розкидатися словами, бо по тому, як і що ми говоримо, інші люди судять про наш розум. Адже, справді, краще промовчати, коли немає що казати, бо слово — срібло, а мовчання — золото.
Твір-роздум на тему: Об’єднаймось, брати мої Єдність нації, на мою думку, починається з мови. Єдина мова, єдине коріння – фундамент консолідації. Тарас Григорович Шевченко – оберіг української мови, тож єднання повинне починатися саме з нього. Читати, розуміти і ставати ближчими до нього, один до одного. Бо саме Тарас Григорович мріяв про гуртування українців, їх підняття з колін на нові культурні та економічні щаблі. Більш, ніж півтора століття Україна вслухаються у звучання дзвінких, мов бронза, слів “Кобзаря”. Ця книга є музикою, його варто читати вголос, як читалися колись всі тексти в античності. Тепер важко навіть уявити, як поліфонія Шевченка вразила сучасників у часи, коли російська мова була панівною в культурному просторі імперії. Вся Росія, держава і народ єдині в розумінні того, що російська мова – це засіб формування і збереження національної культури – смислів, символів, зразків поведінки, знань в інтерпретації. А національна культура означає національну державність. Тобто мова через культуру формує націю і національну державу. Звідси спільні зусилля Кремля, уряду і Думи, спрямовані на посилений розвиток саме російської мови. Через це розуміння перша леді Росії очолює Товариство російської мови, до якого входять не лише кращі інтелектуальні та академічні сили, а й промислова та фінансова еліта. Українці досі можуть лише заздрити такому цілісному розумінню фундаментальної важливості мови. В Україні досі багато хто зводить мовні проблеми лише до питань спілкування чи освіти. Українська влада не може чи не хоче зрозуміти ключову роль мови для існування культури, а через неї – для існування сучасної політичної спільноти і державності. Через те досі в Україні немає виразної культурної політики, розмитою залишається національна ідентичність. До цього часу предметом дискусій є навіть роль української мови порівняно з мовами інших етнічних груп у державі, в офіційних документах, у виступах посадових осіб. Геній Шевченка зробив наддніпрянську селянську говірку мовою в європейському розумінні. Мовою, створеною народом у його тисячолітній історії і готовою до викликів нового часу, готовою до формування новочасної української нації. “На москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди.” Насправді його книга поставила питання не про українську мову, а про українську державність. Тому Шевченкове слово, виросле “із личаків, з курної хати”, назвав “провісним” Василь Стус. Шевченко звів у своїх текстах національні символи та моделі поведінки, виокремивши їх в окремому полі, на яке до нього претендували і російська, і польська культури. Більше того, він продемонстрував, що українська культура не обернена в минуле, що вона здатна існувати і приймати виклики сучасності. Найбільший з таких викликів – здатність до формування нації і держави. Тепер ми знаємо, що окреслені ним мова і культура змогли їх створити. Сила мови і текстів Шевченка настільки потужна, що здатна змінити речі,
