На одній лісовій галявині росла собі маленька жовта Кульбабка. До Кульбабки за смачним нектаром прилітали різні комашки: метелики, бджілки, джмелики. І Кульбабці дуже подобалось дивитися як вони літають високо в небі. „Ось би мені так колись політати, високо-високо, як метелик...” мріяла собі Кульбабка. А її сестрички квіточки тільки з неї сміялися: „Як же ти полетиш? Ти ж квітка, ми квіти не ходимо і не літаємо, а ростем, міцно тримаємось корінням до землі”. Та кульбабка не зважала і продовжувала мріяти... А чутки про дивну мрію Кульбабки дійшли до лісової Феї. І лісова фея вирішила здійснити мрію кульбабки. Фея прилетіла до кульбабки, сіла на її ніжні жовті пелюсточки і запитала: „Чи це правда, Кульбабко, що ти мрієш літати?”. „Правда, – несміливо відповіла квіточка, – це моя найбільша мрія”. „Я можу здійснити твою мрію, – сказала лісова Фея, – але для того, щоб полетіти тобі доведеться спочатку померти...”. „Померти? Як це померти?”, здивувалась кульбабка. А лісова фея пояснила: „Твій гарний жовтий зів’яне, засохне, але на його місці розквітне нова квітка, біла і пухнаста, як твоя душа.” Кульбабка задумалась на хвилинку, а тоді відповіла: „Добре, я згідна”. І справді ще до вечора гарна жовта квітка зів’яла, але наступного дня кульбабка розквітнула новою квіткою: кругленькою, білою і пухнастою. А коли подув легенький вітерець, Кульбабка полетіла маленькими пушинками „Ой як гарно, я лечу-у-у-у...”, тішилась кульбабка, джмелі і метелики тільки дивувались. А там де падали білі пухнастики виростали нові кульбабки, які вміли літати.
Весна - це та пора року, який усі чекають, утомившись від зими. Весну часто називають довгоочікуваною. Перші ознаки весни, буває, проявляються ще взимку, у лютому: ледве посильнее посвітить сонечко - і починають танути бурульки, дзенькає весела капель, нагадуючи про наближення весни. Після цього ще можуть ударити морози, може піти сніг, але всі розуміють: весна от-наступить, порадує своїм теплом От і прийшла весна. Сонце починає з'являтися на небі всі частіше, небо робиться більше яскравим, синій^-синім-густо-синім, щосили тане сніг і біжать струмки. Земля ще холодна, занадто сира й гола, а через залишки снігу пробиваються найперші квіти, які так і називають: проліски
осі скільки поєзії в цьому золотаво-сонячному слові. осінь така загадкова, замріяна, різнокольорова, багряна, щедра і багата. щоразу осінь неповторна у своїй красі. саме тому її не оминають своєю увагою художники, композитори, письменники і поети. одні за фарб, а інші-словами зображують неповторну красу осінної природи, а композитори за музики. тому до найкращої пори року-осені у бібліотеці оформлено книжкову виставку "надійшла пора осіння" яка познайомить читачів з казками, віршами, оповіданнями, прикметами, загадками та прислівями про неї.
А чутки про дивну мрію Кульбабки дійшли до лісової Феї. І лісова фея вирішила здійснити мрію кульбабки. Фея прилетіла до кульбабки, сіла на її ніжні жовті пелюсточки і запитала: „Чи це правда, Кульбабко, що ти мрієш літати?”. „Правда, – несміливо відповіла квіточка, – це моя найбільша мрія”. „Я можу здійснити твою мрію, – сказала лісова Фея, – але для того, щоб полетіти тобі доведеться спочатку померти...”. „Померти? Як це померти?”, здивувалась кульбабка. А лісова фея пояснила: „Твій гарний жовтий зів’яне, засохне, але на його місці розквітне нова квітка, біла і пухнаста, як твоя душа.” Кульбабка задумалась на хвилинку, а тоді відповіла: „Добре, я згідна”.
І справді ще до вечора гарна жовта квітка зів’яла, але наступного дня кульбабка розквітнула новою квіткою: кругленькою, білою і пухнастою. А коли подув легенький вітерець, Кульбабка полетіла маленькими пушинками „Ой як гарно, я лечу-у-у-у...”, тішилась кульбабка, джмелі і метелики тільки дивувались. А там де падали білі пухнастики виростали нові кульбабки, які вміли літати.