У каждого из нас бывают моменты, которым суждено сохраниться в сердце на всю жизнь. С раннего детства в нас закладывается особое отношение к некоторым вещам. Мы по-разному воспринимаем явления и события, которые случаются в нашей жизни. И некоторые впечатления (у каждого они свои) приобретают для нас особое значение , сопровождают нас, вызывая светлую улыбку. Для меня такими воспоминаниями стали руки моей мамы.
Когда я была совсем маленькой и начинала капризничать, мама брала меня на руки.От ее мягких ладоней веяло таким теплом, что мне сразу же становилось уютно и хорошо. По вечерам она читала мне сказки, Я всегда ярко представляла то, что происходит с героями, как будто сама оказывалась участницей всех событий. Иногда в сказках бывали страшные моменты, но мама обнимала меня, ласково улыбалась, и я сразу же чувствовала, что у сказки непременно будет счастливый конец. А хорошие герои (и, конечно же, я вместе с ними) обязательно победят.
А еще мамины руки всегда пахли чем-то приятным и сладким. У нас в доме никогда не переводились вкусные пироги и печенье. На кухне я любила следить,как ее умелые руки работали с тестом. И все она делала с такой любовью и радостью. Наверное, ее руки передавали эту любовь тесту, поэтому пироги получались воздушными и невероятно вкусными.
А как мне нравилось зимними вечерами, удобно устроившись возле мамы, наблюдать за тем, как она шила моим куклам наряды или вязала. В ее пальцах быстро и проворно мелькали крючок для вязания , длинные спицы, вывязывая замысловатые узоры: «косички», «ромбики», «жгутики».Они переплетались между собой, создавая замысловатый рисунок ,будто подчиняясь какому-то волшебству
Мамины руки никогда не знали усталости, они всегда находили себе дело, все могли и все умели. К старости их изрезали морщины, но все равно ничего теплее и надежнее маминых рук на свете не было.
Мамы уже нет. И сейчас, когда мне становится тоскливо или плохая погода навевает грусть, я вспоминаю маму, ее оптимизм и неиссякаемую жизненную энергию, и это воспоминание, как неиссякаемый источник дает силы жить. мы так делали
Коли настає моя улюблена пора року – весна, я дуже люблю відвідувати якісь особливі природні місця. Це або парк, або місце біля річки або ліс. До лісу добиратися дуже далеко, тому найчастіше ми з подругою просто гуляємо в парку. Так приємно гати за природою, яка прокидається!
Наш парк розташований біля прекрасної річки. Синьою стрічкою вона простягається із заходу на схід. Уздовж її берегів ростуть верби, купають свої гілки в чистій воді. Ця річка – особлива. В ній не можна купатися, ловити рибу. Місцева влада дуже її оберігає від негативного впливу, адже вона така красива і така важлива для нашого середовища!
Уздовж одного з берегів тягнеться наш місцевий парк. У нашому невеликому місті він один-єдиний, тому тут часто гуляє багато людей. Ми сідаємо на лавочку і милуємося красою природи. Дерева, струнко тягнуться до неба, подекуди вже замінили свіженькі молоді листочки. Вони такі красиві! Ще не обпалені сонцем, не овіяні вітрами, боязко визирають через гілочки і намагаються зловити перші сонячні промінчики. Від гілочки до гілочки літають метушливі пташки. Вони теж радіють весні. Ця зима була дуже довга і холодна, по ній скучили вже все! І, сидячи на лавочці, я починаю розуміти, що теж чекала цього всього. Нарешті! Нарешті настає весна. Милуюся красою природи: доріжки встелені першої боязкою травичкою, на кущах теж з'являються листочки. А під ними – цілий світ! Метушливі комашки починають своє рухоме життя. Бігають туди-сюди, цілеспрямовано переміщаються невеликими купками, щось шукають, чогось хочуть.
Я сиджу на лавочці і вдихаю свіже повітря. Навесні навіть дихається якось не так. Ніби легше, простіше. Вже розумієш, що вітер – не такий морозний, а сонце – не таке далеке. І від цього так добре на душі, що відчуваєш якесь єднання з цією природою, яка, прокидаючись, тягне свої невидимі рученята до далекого синього неба, такого чистого і безхмарного в пізньому березні.
Поверхня річки чиста, гладка, як скло. Здається, що можна встати і піти по ній прямо на протилежний берег. Опущені у воду гілки верб нагадують довгі руки,які купаються у ванні. Верби теж втомилися від холоду: всю зиму вони стояли на сторожі льоду і снігу, а тепер, нарешті, можуть зануритися у воду, та ще холодну, але таку довгоочікувану, рідкісну прохолоду!
Природа надихає все навколо. Так хочеться творити: писати, співати, малювати. Дістаю блокнот і олівець, починаю малювати. Несміло виводжу лінії найближчих дерев, кущів, штриху травичку. Навіть по сірому малюнку розумієш, що це вже не зима, навіть не дивлячись на те, що я не маю кольорових фарб або олівців. Міма мене пролетів метелик. Звідки вона тут? Що вона забула тут? Ще так прохолодно, і квітів ще не видно, але це маленька істота вже не дочекається, коли зможе пурхати від зелені до зелені, шукаючи зручного зупинки.
Насправді в будь-який час року природа прекрасна. Але іноді так втомлюєшся від одного і того ж пейзажу, що починаєш радіти найменшим змінам в середовищі. Ось так і я. Якісь три місяці тому сиділа, зачаровано дивилася на дзеркальну поверхню свіжого льоду на цій же річці, а тепер радію, що, нарешті, бачу темну воду. Скоро настане літо, і зелене розмаїття листя і трав буде надихати мене на нові слова! Фуух
З М А Л Й У В А Т И - 9 букв, 10 звук. З =твердий дзвiнкий, м - тверд., дзвiн., ф - голосний, л - мякий, ю - голосн., в - тверд., дзв., А - наголош. голосн., Т - тверд, глухий, И - голосний.