У Києві, на площі перед Софійським собором, височить відомий кожному українцю пам'ятник Богдану Хмельницькому. Майже 130 років він вже стоїть на цьому місці, ставши за цей час своєрідною візитною карткою Києва. Пам'ятник був встановлений і освячений 23 липня (11 липня за старим стилем) 1888 року, коли в Києві святкували 900-річчя хрещення Русі. Постамент пам'ятника має форму доволі невисокої гірки із сірих гранітних брил, що за своєю формою нагадує скелю або степовий курган. Напис на постаменті доволі лаконічний: «Богдан Хмельницький. 1888». Сам пам'ятник славетному гетьману вражає своєю динамічністю: вершник начебто осадив коня на повному скаку і, простягнувши булаву, хоче звернутися до народу. Надзвичайно виразним є силует коня, що подалася назад, а також вигин кінських ніг та голови. Щодо самого гетьмана, то спеціалісти підтверджують, що портретна подібність передана досить точно, як і деталі одягу того часу. Автор скульптури — видатний скульптор XIX століття Михайло Микешин - під час створення ескізів активно консультувався з істориками. Скульптурна композиція доступна для кругового огляду, що дає можливість докладно розглянути всі її деталі.
Природа в житті людини відіграє як матеріальне, так і духовне значення. Матеріальне, бо власне природа дає нам їжу, житло, одяг. І здавалося б, ця думка дуже проста, тому, дотримуючись цього погляду, людина повинна б бути вдячною природі. Якщо немає такого почуття, то принаймні треба розуміти таку просту річ: не доглядаючи, не удобрюючи поле, нічого сподіватися, що наступного року в тебе буде хліб на столі.
Духовне значення природи в житті людини, на мою думку, почало втрачатися давно, коли людина стала більше приділяти уваги собі, своєму внутрішньому світу, а не своїм стосункам із зовнішнім світом. Колись дайбожичі, або язичники, не відділяли себе від природи, вони жили в ній і з нею. І характер поведінки, і навіть одяг були гармонійними з природою. Нині ж, чим більше викликів ми робимо, наприклад, у одязі, чим більше ми дотримуємося певної моди, а не гармонійного поєднання зручного й естетичного, тим більше ми відділяємося від природи. Природа не стає нам матір'ю, ким вона була для наших пращурів. А ми, як ті невиховані безбатченки, поводимося непристойно й ненависно. Терпіння природи не безмежне. Вона буде протестувати й посилатиме нам страшні попередження, наприклад Чорнобильська трагедія — це одне з таких попереджень. Та все ж таки я вірю в духовне відродження людини, адже вона приходить у цей світ безгрішним малям. Треба тільки частіше нагадувати людям, що вони — діти природи, її маленька частка.
