Кожна епоха дає свої поняття про цінності. Для епохи середньовіччя характерне матеріальне збагачення, для епохи Відродження - духовне зростання, для епохи сорокових років XX століття - завоювання і загарбання. З цього прикладу можна багато сперечатись, можна наводити докази і свідчення, але одне є незмінним, те, що не вимагає доказів, твердження, що найбільше багатство — хліб. Коли хліба обмаль — його не може замінити ні золото, ні інші коштовності. Матеріальні блага нічого не варті, коли голодні їх виробники. Звернімося до історії: Радянський Союз у 1933 році продавав хліб за золото, коли Україна гинула від голодомору. Недаремно старі люди такі заощадливі, бо вони пережили це страхіття. Моя бабуся, даруючи мамі свою каблучку, застерігала: «Бережи, може колись за неї виміняєш шматок хліба». У роки Великої Вітчизняної моя бабуся ходила на село вимінювати продукти за речі. А у 1947 році, коли в місті відмінили хлібні картки, село вимирало від голоду. Божевільні від голоду люди здатні були на вбивство заради шматка хліба. Одного разу в музеї я бачив шматочок блокадного хліба, одноденну норму ленінградця. Я вжахнувся від побаченого, бо той сіро-коричиевий шматочок швидше нагадував землю, змішану з половою, ніж хліб. Пригадую фільм, побачений у дитинстві. Ішлося про дореволюційне село: господиня крає хліб, наділяє ним усю родину, а крихти змітає у долоню і їсть. Але були часи, коли хлібом не дорожили ні в місті, ні в селі. Тоді він був дешевим. Ним годували худобу, він лежав на смітниках. Це жахливо, коли хліб не шанують у місті, але ще більш жахливо, коли не шанують у селі. Мене дивує, як хлібороб може не цінувати хліб! Народна мудрість навчає нас: «Хліб — усьому голова», «Є хліб — буде й пісня». 1 дійсно, без хліба не буває смачною иайвишуканіша страва, а пісню заводить лише сита людина. Хліб — це геніальний витвір людини, у якого немає конкурентів. Хліб — це святиня. Не даремно хлібом і сіллю зустрічають бажаних гостей, хлібом-сіллю благословляють матері своїх дітей. І це не тому, що хліб і сіль — основні продукти, а тому що це уособлення рідної землі, символ праці і надії на майбутнє. Хліб — це міра совісті і людяності.
Кожна людина по-своєму унікальна та прекрасна. І потрібно любити себе такими, якими створила нас природа. Проте у кожного є негативні риси характеру. Деякі люди помічають такі риси в собі й тому хочуть зміниться на краще. Я хотів би стати більш цілеспрямованим та працьовитим. Інколи, коли я приходжу додому, мені дуже хочеться подивитися телевізор. Тому я недостатньо часу проводжу за навчанням через бажання насолоджуватись та лінь. Я це усвідомлюю і намагаюсь змінити. Інколи в характері мені не вистачає впевненості, заважає сором’язливість. Я обов’язково намагатимусь працювати над собою. І прийде день, коли я позбавлюсь сором’язливості та ліні. Тоді я буду наполегливою й товариською людиною.
Писати про жінку завжди складно. Складно через те, що маєш сумнів, а чи можна взагалі збагнути жінку в її все вимірності і чим власне вимірюється жінка — красою, добротою, щирістю, а може, пристрастю? Жінкою охоплюється все — від найменших дрібниць до найтонших нюансів.
Писати про жінку завжди цікаво. Це як пізнання непізнаного, подорож у невідоме, долання нездоланного, пошук неіснуючого.Цікаво міркувати про жінку в її різнобічності, розуміючи при цьому, що всі міркування не більш, як припущення. Бо як осмислити розумом надприродну силу материнської любові, яка тримає синівську долю в таких міцних обіймах, що, здається, через них не має доторку ніякому злу і кривді? А жінка-кохана?! Це взагалі таїна за сімома печатками — в її любові і шаленості, гніві і радості, жертвуванні і вимогливості, категоричності і лояльності — і все, як у перший раз, на найвищому накалі почуттів!
Мабуть, кожен помічав характерну ознаку часу — усі тільки те і роблять, що говорять про численні проблеми: «їсти нічого, купити нема за що, в гаманці порожньо, взагалі — важко, важко, важко...». А мені спадають на думку слова нашого великого співвітчизника Миколи Костянтиновича Реріха: «Коли у долі важко, тоді звертаються до жінки. Коли більше не допомагають розрахунки та обчислення, коли ворожнеча та взаємне руйнування сягають межі, тоді приходять до жінки. Коли злі сили беруть гору, тоді кличуть жінку». Астрологи сьогодні свідчать, що Земля вступає в еру Великої жіночності. Жінка повинна сама піднятися духовно, щоб повести за собою. Одвічно стоять поряд слова: жінка-мати, жінка-сестра, жінка-дружина, розрадниця, кохана, єдина ... Саме вона має завжди і в усьому подавати приклад моральності, добра, вірності, терпіння, любові. Любові до Батьківщини, любові до оточуючих, любові до рідних. Бо саме в любові сила людини. Хоч там що, наше життя прекрасне, бо саме життя — це вже чудо. Недарма геніальний Моцарт свого часу сказав: «Життя — це завжди посмішка, навіть коли по обличчю течуть сльози».
І кому ж як не жінці нести в наше життя цей божественний вогонь любові — щодня, щомиті і в усьому.
Коли хліба обмаль — його не може замінити ні золото, ні інші коштовності. Матеріальні блага нічого не варті, коли голодні їх виробники.
Звернімося до історії: Радянський Союз у 1933 році продавав хліб за золото, коли Україна гинула від голодомору. Недаремно старі люди такі заощадливі, бо вони пережили це страхіття. Моя бабуся, даруючи мамі свою каблучку, застерігала: «Бережи, може колись за неї виміняєш шматок хліба». У роки Великої Вітчизняної моя бабуся ходила на село вимінювати продукти за речі. А у 1947 році, коли в місті відмінили хлібні картки, село вимирало від голоду. Божевільні від голоду люди здатні були на вбивство заради шматка хліба.
Одного разу в музеї я бачив шматочок блокадного хліба, одноденну норму ленінградця. Я вжахнувся від побаченого, бо той сіро-коричиевий шматочок швидше нагадував землю, змішану з половою, ніж хліб.
Пригадую фільм, побачений у дитинстві. Ішлося про дореволюційне село: господиня крає хліб, наділяє ним усю родину, а крихти змітає у долоню і їсть. Але були часи, коли хлібом не дорожили ні в місті, ні в селі. Тоді він був дешевим. Ним годували худобу, він лежав на смітниках. Це жахливо, коли хліб не шанують у місті, але ще більш жахливо, коли не шанують у селі. Мене дивує, як хлібороб може не цінувати хліб! Народна мудрість навчає нас: «Хліб — усьому голова», «Є хліб — буде й пісня». 1 дійсно, без хліба не буває смачною иайвишуканіша страва, а пісню заводить лише сита людина.
Хліб — це геніальний витвір людини, у якого немає конкурентів. Хліб — це святиня. Не даремно хлібом і сіллю зустрічають бажаних гостей, хлібом-сіллю благословляють матері своїх дітей. І це не тому, що хліб і сіль — основні продукти, а тому що це уособлення рідної землі, символ праці і надії на майбутнє. Хліб — це міра совісті і людяності.