Одного недільного ранку до мене підійшов загадковий дідусь і таємниче спитав: -Хлопче, ти не знаєш, де у вас в районі знаходиться таємна бібліотека? -Не знаю, та й навіть не чув про таку. А що там зберігають? – відповів я. -У давно минулі часи, коли Україна знаходилась під ворожою владою, книжки багатьох авторів були заборонені. Але кажуть, що десь у цьому районі містилась підпільна бібліотека. Добровольці самі таємно від влади друкували книги і розповсюджували їх серед охочих. -Дуже цікаво, дідусю. Я ніколи про таке не чув. Але, мабуть, вона вже давно знищена, - розчаровано промовив я. -Мабуть, що ти правий. Але я все ж таки пошукаю, - сказав дідусь і пішов. Завдяки цій цікавій ситуації спілкування я дізнався про те, що у нас в Україні існували таємничі бібліотеки.
Коли хтось відбере в когось гроші, візьме чужі речі, сяде за кермо чужої машини, «щоб покататися», всім ясно — це крадіжка, злочин. Злодій зазіхає на чужу власність. Але ж і наші власні думки, почуття, маленькі й великі події нашого життя — також наша власність. Власний і власність — слова спільнокореневі. Підслуховуючи приватні розмови, читаючи чужі повідомлення, нечесні люди завдають збитків науковцям і підприємцям, чиї думки, плани вони можуть привласнити й використати. Диктаторська держава через підслуховування розмов і переглядання кореспонденції контролює громадян, дізнається про їхні критичні погляди і може на цій підставі навіть арештовувати їх. Водночас ніби таке «невинне» підслуховування розмов однокласників або читання адресованих іншим записок — теж негідна поведінка. Той, хто підслуховує, підглядає, розповідає про чу¬жі таємниці, порушує одне з основних прав людини — право вибору. Кожен сам обирає собі друзів, сам вирі¬шує, хто заслуговує на довіру, з ким ділитися своїми думками й почуттями.
