Мої перші дитячі спогади пов'язані з маминими усміхненими очима! Ось вона схиляється наді мною, пестить, розповідає веселу казку. Ось вона зав'язує мені чудовий бант, цілує і веде мене, щасливу в перший клас. Ось схвильовано стежить за лікарем, коли той оглядає мене після травми на дитячих змаганнях. А як весело блищать її очі і дзвенить голос, коли у мене збираються мої друзі! І завжди поруч ніжна лагідність, турбота, непомітна повага до мого власного, особистого.Ці руки ... Про них можна писати нескінченно, використовуючи найніжніші слова: ласкаві, турботливі, прекрасні ... А ще - дуже працьовиті і тому завжди стомлені, і все одно я дуже рідко бачу їх без діла. Непомітно в моїй уяві випливають сильні руки батька. Ось вони ви, підкидають мене до неба і, піймавши, міцно притискають до грудей. Ось я сиджу на батькових руках - і вже без остраху переходимо на місток через невелику річку, яку ми щодня переходили, прямуючи в дитсадок. Це тільки мама, знаючи, наскільки я боюся висоти, хвилювалася за мене через мою невпевненість. А батько сміливо садив мене на велосипед і стрімко мчав нав Це він, допомагаючи подолати мій страх, навчив мене стрибати з вишки в воду. Батько навчив мене не боятися будь-якої роботи і поважати чужу роботу. А ще він навчив мене дуже уважно ставитися до людей і до природи, переконуючи мене, що вона потребує особливої турботи. Це у батька, напевно, від бабусі. Її давно вже немає, але її очі, руки, голос кожного дня зі мною. Іноді мені здавалося, що вона - якась чарівна чаклунка: вона знала все і про все. Що співають пташки, про що шепоче листя, чому хвилюється вода в ставку, де домовик, навіть яку казку я хочу зараз від неї почути. Пам'ятаю, як купала вона мене щовечора в старому кориті, поливаючи якоюсь ароматною водою, і промовляла: «Перейди, краса, з квітки на нашу панночку!» Так бабуся мене жартома називала, натякаючи на моє «міське» походження. А потім вона загортає мене у велику, зшиту її руками, наволочку і починала тихо розповідати про «чудеса» - так бабуся називала життя тварин і рослин.Увечері, майже темно, приходив з роботи дідусь, неспішно мився і сідав до столу. У такі хвилини краще було його не чіпати: мовчазний і поважний, він їв і про щось думав. А вже потім наступав мій час! Як цікаво розповідав дідусь про все, що з ним трапилося за день! Як смішно пародіював знайомих і незнайомих людей, навіть коней, біля яких працював!Коли мені буває важко або просто сумно, я завжди згадую свою сім'ю - і все навколо яснішає. Я знаю: все, що вклали в мене батьки і діди, буде зігрівати і буде підтримувати мене у подальшому житті. І я щаслива цим! Тільки родина - як вічне зерно. Пригадую дитячу гру, наївну і просту. Наздоганяючи один одного, ми намагались торкнутись рукою до втікача і весело сказати ти: «квач!» Але той, хто тікав, міг уникнути такого «звання», і покликавши: «Чик-Чик, у доміку!» Все! Вже після цього ніхто не смів зачепити до гравця. Звичайно! Він же був захищений рідними стінами будинку, своєю родиною, хоча і уявної, але могутньої і авторитетної. Що ми, тоді розуміли в цій грі? Яка життєва підсвідома філософія рухала нашою дитячою поведінкою? Мені важко навіть пригадати, де ми, діти, чули про такий варіант гри. Напевно, ніде. Але, просто підказав генетичний інстинкт.Сім'я. Оберіг від зради, спільнота рідних душ, біди, підступності та самотності. А незмінними символами були і залишаться уздовж віків - дзвінкий колодязь з журавлем, кущ калини під вікном, яворова колиска в ясеневому житлі.
Мати та п'ятирічна донька Дарина прийшли до дому й почали думати щоб таке подарувати бабусі на день народження. Дарина - Мамо, я хочу подарувати бабусі ведмедика. Мати - Даринко, бабуся вже доросла, давай краще ёё подаруємо те, чого в неё ще не має? Даринка - Я знаю що її треба! Давай но мі її подаруємо кошеня? В неї є миші, а кішки немає. Мати - Дуже добра думка, але давай так, ми з тобою спечемо тортик, потім купимо кошеня, причепимо на нього бантик й покладемо його в корзину? Адже, бабуся зрадіє коли побачить маленьке, пухнасте чудо! Дарина - Добре, давай. Мамо, тільки я сама буду нести кошеня. Мати - Будеш ти нести кошеня
Як завжди у Компютерному царстві було все спокійно. Кожен виконував свою роботу. Одного сонячного ранку, коли промінчики світла ніжно освітлювало кімнату, знову хтось нажав кпопку на системному блоку і на моніторі почали зявлятися буковки. Екран компютера запрацювавав і почав повністю виконувати свою роботу. І в одну мить він зрозумів, що виконує надто багато роботи, працює за всю систему. Тоді маленька, стерта, запрацювана компютерна мишка заперечила йому. Так вона спорили цілий день. Нарешті, мишка не витримала. Вона сказала, що не буде більше працювати, хай це робить сам монітор! Наступного дня, коли знову потрібно було включити компютер, без мишки він лише включився але на ньому було неможливо працювати. Люди віриши, що компютер поламався і вирішили віднести його на смітник. Тепер разом лежали і монітор, і мишка, і всі системи компютера. Мораль цього оповідання заключається втому, що потрібно виконувати цю роботу для якої ти призначений і нестаратися перекинути свої обовязки на когось, бо від цього можуть пострадати ще багато людей або у нашому випадку, ще багато компютерних систем!
