Ось і прийшла золота осінь. Вона зачаровує своїми яскравими фарбами в які одягає все навколо.
Гарно в осінньому лісі. Свіже і прозоре повітря. Голубіє небо. Світить яскраве сонечко, все навколо виблискує під його промінчиками. Пагорби відсвічують червоно-жовтими барвами. Блищить на сонці сріблисте павутиння, червоніють яскраві кетяги горобини. А ось на лісовій галявині з-під опалого листя виглядають підберезники, рожеві сироїжки, запашні рижики. На старих дубових пеньках тиснуться один до одного опеньки.
Якщо бути уважним, то можна розгледіти на гілках залишені птахами гнізда. Зрідка серед багряного листя спурхне маленька жовта синичка або вдалині почується стукіт дятла.
Що це за гамір надворі? Невже знову пташки бавляться в пухнастому сніжку? Так, і дійсно, маленькі та прудкі вони літають навипередки з вітром та сніговієм, над садком у пошуках поживи. У дворі нашого будинку росте горобина. Давно вона росте, гордлива ті іноді журлива красуня, з солодким червоним намистом. Кожної зими сніжок ніжно додає до її намиста, срібний свій оксамит. Я навіть не пам»ятаю коли її там ще не було. Стара вона та розлога. Ніби царівна усьго саду. Останнім часом до неї часто прилітають маленькі друзі — птахи. Щось щебечуть, звеселяють її, розказують про свої пригоди… Ось і сьогодні стою я біля горобини і чую, як птахи розмовляють зі стареньким деревом. - Люба горобино, як ми вдячні тобі, що в золоті осені ти не забула про нас і приберегла свої ягідки, наше улюблене ласування. -Так , так -защебетали інші пташеки і стали весело стрибати по її старих гілках, струшуючи маленькі сніжинки. -Ні, це не ви мені дякувати повинні, а я вам — ніжним голосочком відповіла садова царівна. -Якби не ви, мої маленькі, весною гусінь поїла б мої ніжні листочки, пахучий цвіт би осипався і не було б ягідок. Так я й стояла б в зажурі весь час. -Та ми ж друзі! І завжди будемо допомагати один -одному! Ти для нас, як матінка- годувальниця, ми ніколи не забудемо твоєї щедросі — весело зачиркали пташеки. — Тепер жодного дня більше не буде, коли б ти журилася. Завжди прилітатимемо ми, твої помічники й розрадники.
Серед мистецького багатства українського народу значне місце посідає усна народна творчість – фольклор. Вона з далекої давнини приносить сучаснику думки, мрії, сподівання народу, відтворює його боротьбу проти гнобителів чи іноземних поневолювачів. Можна сказати, що усна народна творчість становить поетичну біографію народу, історію його трудового життя і боротьби за волю і незалежність, історію ратних подвигів його славних синів. Багатством і різноманітністю жанрів відзначається усна творчість українського народу. Вона є і безцінною духовною скарбницею нації. Усну народну творчість ще називають фольклором, що в перекладі означає – народна мудрість. Фольклор узятий з різних джерел на основі безпосередніх над навколишнім життям. Він відтворює історію, культуру, побут, традиції, вірування народу. Жанри фольклору надзвичайно різноманітні – це казки, прислів’я, загадки, пісні, думи тощо.
Ось і прийшла золота осінь. Вона зачаровує своїми яскравими фарбами в які одягає все навколо.
Гарно в осінньому лісі. Свіже і прозоре повітря. Голубіє небо. Світить яскраве сонечко, все навколо виблискує під його промінчиками. Пагорби відсвічують червоно-жовтими барвами. Блищить на сонці сріблисте павутиння, червоніють яскраві кетяги горобини. А ось на лісовій галявині з-під опалого листя виглядають підберезники, рожеві сироїжки, запашні рижики. На старих дубових пеньках тиснуться один до одного опеньки.
Якщо бути уважним, то можна розгледіти на гілках залишені птахами гнізда. Зрідка серед багряного листя спурхне маленька жовта синичка або вдалині почується стукіт дятла.
Я люблю осінь за її неповторну красу!