Я не скажу, що мистецтво для мене понад усе. Воно є в моєму житті ще з дитинства, коли мати зажуреним голосом співала мені колискової, бо я був дуже крикливий. Спати не давав, а як приспить мене, то години зо дві спокою в домі. А потім знов співи. Ще нічого не розумів, а музика і поезія вже були біля мене.
Малим я видирався на диван, щоб роздивится картину, яка на стіні у нас вдома: озеро, чотири дерева, ліс вдалині. Здаля — мов живе, поблизу — шматки фарби наляпані будь-як.
Вдома багато співають старовинні романси. Ну і в школі розповідають дещо. Оце, мабуть, і все. Сам я не співаю, не граю, не малюю. Тільки дивлюся й слухаю.
Музика стає шумовим фоном нашого — отже, й мого — життя. Найгірше, що нічого не можу вдіяти: я не хочу слухати, а він хоче, хоч нічого і не розуміє. Бо музику треба слухати серцем, віддаючись їй повністю, а не під час прання шкарпеток чи розв'язання задач з алгебри. Зараз добре розумію відомі слова Олександра Довженка: "Раніше на містку співали дівчата, а тепер кричить радіо. І хоч би озирнулося, кляте, чи його хтось слуха?" От і все мистецтво у моєму житті.
До того, як ще з'явилось значення Слова селфі, люди фотографувалися на звичайні фотоапарати це продовжувалося багато століть. За цей час фотоапарати змінювалися, вдосконалювалися. Вони ставали менш важкими, кольоровими і зручними у використані. Люди фотографувалися і робили альбом и родини. Але, як із часом з'явилися телефони і на них можна було робити селфі то люди почали Менш звертати уваги на те щоб робити родинні фото. Навіть змалечку ДИТИНі, КУПЛЯЮТЬ Планшет або телефон і вже в такому раньому віці починаеться ера Селфі. Тож на мою думку селфі не зможуть Замінити родинHI ФОТО. Тому, родина фотографія- це щось благородніше, змістовне, цікаве і ВИТОНЧеHe.
Дружба — прекрасне почуття. Легко жити, коли в тебе є друг. Без друзів наше життя було б невеселим і безбарвним. Зранку я вирушаю до школи, сподіваючись якнайшвидше зустріти когось із друзів. Сонячним променем сяйне усмішка друга і додасть гарного настрою на весь день. Коли ж якась невдача чи образа отруять душу і наповнять її смутком, то неодмінно хтось підійде і скаже такі слова, що заспокоять, повернуть рівновагу і радість життя. Бабуся говорить: «Горе на двох — півгоря, радість на двох — дві радості». По- справжньому багатою можна назвати людину, яка багата на друзів, і свої горе і радість вона може розділити з ними. Той, хто позбавлений дружнього спілкування, не може бути по-справжньому щасливим. Дружба — надзвичайна цінність. Недарма ще Арістотель говорив: «Якщо ми любимо друга, ми любимо власне благо». Особлива категорія дружби — шкільна дружба. Про неї пишуть вірші, складають пісні, створюють кінофільми.
Мистецтво у моєму житті
Я не скажу, що мистецтво для мене понад усе. Воно є в моєму житті ще з дитинства, коли мати зажуреним голосом співала мені колискової, бо я був дуже крикливий. Спати не давав, а як приспить мене, то години зо дві спокою в домі. А потім знов співи. Ще нічого не розумів, а музика і поезія вже були біля мене.
Малим я видирався на диван, щоб роздивится картину, яка на стіні у нас вдома: озеро, чотири дерева, ліс вдалині. Здаля — мов живе, поблизу — шматки фарби наляпані будь-як.
Вдома багато співають старовинні романси. Ну і в школі розповідають дещо. Оце, мабуть, і все. Сам я не співаю, не граю, не малюю. Тільки дивлюся й слухаю.
Музика стає шумовим фоном нашого — отже, й мого — життя. Найгірше, що нічого не можу вдіяти: я не хочу слухати, а він хоче, хоч нічого і не розуміє. Бо музику треба слухати серцем, віддаючись їй повністю, а не під час прання шкарпеток чи розв'язання задач з алгебри. Зараз добре розумію відомі слова Олександра Довженка: "Раніше на містку співали дівчата, а тепер кричить радіо. І хоч би озирнулося, кляте, чи його хтось слуха?" От і все мистецтво у моєму житті.