Національний одяг — це святиня кожного народу. Вишита сорочка, вишитий рушник, хустка — здавна вважаються найсвятішим подарунком, коли хтось вирушає в далеку дорогу. Повага до одягу — це повага до свого роду, народу. Наші предки вважали, що нехтування національним вбранням призводить до втрати духовності. Із правіків одяг українців мав бути світлим. І вишитим. Чому так? Що за таїна в неодмінному прагненні прикрасити свій побут? Адже скрізь в Україні обмальовували хати, квітчали рушниками. Це була традиція, яку плекали й оберігали. Малюнки — не довільний набір ліній і кольорів, у кожній вишивці відображено уявлення людини про життя, а також довкілля.
Сорочка була й залишається головним одягом людини, про що свідчать давні приповідки: "Своя сорочка ближче до тіла", "Щасливий, бо в сорочці родився". Вважається, що сорочка, яка безпосередньо облягає тіло, є провідником магічної сили, прихованої в людині. Сорочка у чоловіків і в жінок мала символічне значення оберегу від злих вітрів і недоброго ока. Ось чому при виготовленні сорочки треба було дотримуватися цілої низки засторог і магічних дій (ворожінь).
Хустка теж здавна відігравала важливу оберегову функцію. Чи не через те вона так широко використовується в українському весільному обряді, починаючи зі сватання, коли дівчина на знак згоди підносила старостам хустку на хлібі, й закінчуючи "покриванням" молодої, таку хустку жінка зберігала все життя. Слід вивчати й повертати давні традиції носіння одягу, щоб ми теж навчилися бути в такій же гармонії з довколишнім світом, як і наші предки.
Объяснение:
Добру пораду українцям дав М Рильський у поезії «Мова»:
Як втеча виноградної лози,
Плекайте мову.
Пильно й ненастанно
Полите бур'ян.
Чистее від сльози
Він нехай буде.
Заглиблюючись у таємницю мови, ми засвоюємо золоті скарби народної історії й виховуємо в собі творчу особистість. Яка радість чекає кожного, хто зрозумів глибину слова, серцем і розумом усвідомив необхідність його постійного вивчення, пізнав щастя духовності. Справді, щасливий той, хто пізнав в реальності чари рідного слова, виховав у собі жагу пізнання й зберігає її протягом цілого життя. Поетеса Л. Забашта згадує;
Прийняла я дарунок від няні – це мова, Тому скарбу ніколи не скласти ціни.
А талановитий український поет Р. Рильський знайшов надзвичайно проникливі слова про неперевершену геніальність народу:
...Немає
Мудріших, ніж народ, учителів;
У нього кожне слово – це перлина,
Це праця, це натхнення, це людина.
Справді, народ – учитель, який головну мету виховання і навчання вбачає в тому, щоб навчити кожного бути насамперед людиною. Відчуття магічної сили слова стало першоосновою для появи людини як носія розумного і творця духовного на Землі.
Сьогодні ми повинні збагнути необхідність опанування всіма таємницями рідної мови й по-справжньому прийти до захоплення мистецтвом слова. Сучасники, є гідними мудрості пізнавати мовні скарби, утверджувати в собі рідне слово і в слові веселому, доброму утверджувати себе.
Я вважаю, що на сучасному етапі питання культури мовлення особливо гостро стоїть перед молоддю. Рівень мовної культури сприяє вихованню всебічно розвиненої особистості, громадянина незалежної України.
Ми захватываемся історією своєї держави, її символами життя українського народу, його культурою. Через твори художньої літератури ми вивчаємо менталітет українців, характерними особливостями яких є честь, справедливість, патріотизм, совісність, шанобливість, повага до праці і людей праці, до матері, жінці, а також милосердя, доброта, співчуття до людського горя, бережливе ставлення до природи, землі-годувальниці, господарність, скромність, безкорисливість, мир і злагода між людьми.
Високий рівень мовної культури українців здавна захоплював навіть прискіпливих іноземців. У прислів'ях, піснях, обрядової поезії наші предки виявляли святе, шанобливе ставлення до всього, що становило життєве пристрій, до співвітчизників і добропорядним сусідів України. Мене захоплюють багатство і різноманітність українських форм звертання до співрозмовників: членам сім'ї, старших віком людей.
Зверненнями користуються у всіх державах з сивої давнини. Наприклад, наше українське «пан» – дуже старе, воно використовувалося ще за часів Київської Русі. Пан – це давньогрецький бог лісів та гаїв, благодійник природи, захисник усього живого. Але «пан» – це звернення не до багатій людині, а до кожного: «Добрий вечір, пан господар, стереги, Бог, твій товар», – щедрували під вікнами найбіднішого селянина.
Останніми роками повертається до нас і таке благонравное засіб обігу, як «пане». Улюбленим зачином листів багатьох українських письменників було: «Вельмишановний пане», «Великоуважаемая добродійко».
Наше спілкування постійно, раз по раз, передбачає, перш за все, відповідне звернення або вказівка на те або інша особа. Без цього слова мова недостатньо переконливий. Культура мовлення зобов'язує нашого сучасника бути уважним до вибору форми такого висловлювання, щоб виявити до когось і викликати до себе довіру, щоб не образити, не принизити як чиєсь, так і свою гідність.