Зима для тварин найважча пора року. З-під снігу вони не можуть добути вдосталь корму, мерзнуть, застуджуються.Готуючись до зими, звірі міняють своє літнє хутро на зимове — густіше й пухнастіше. Ласка, горностай, заєць-біляк «переодягаються» в білу шубу, в ній вони майже непомітні на білому снігу.Багато тварин впадають у сплячку. Жаби, ящірки, тритони, вужі й гадюки влаштовуються в ямах, норах, печерах, під старими пеньками, під купами листя, хмизу, під камінням, в погребах, в підвалах. В одному місці збирається їх часом по п’ять, по десять, по двадцять і навіть більше. Озерні жаби зариваються в мул на дні водойм.В печарах, в дуплах дерев, на горищах старих будинків зимують кажани. Гострими кігтиками задніх лапок вони чіпляються за склепіння печери чи дупла, обгортаються крильцями і повисають до весни.А ось іще один сплюха: їжак. До речі, запасів на зиму він не робить і яблук на голках не носить, як це малюють у дитячих книжках. Тваринка взимку спить, і їжа їй не потрібна. Сплять зимою ведмідь і борсук, але, на відміну від інших, їхній сон чутливий, вони можуть прокидатися.Для того, щоб проспати цілу зиму, восени тварини мусять добре запастися жиром. І витрачають його потім дуже економно: у тварини, яка спить, знижується температура тіла, кров’яний тиск, значно уповільнюється дихання й серцебиття, загалом витрати необхідних для життєдіяльності речовин зменшуються майже в 100 разів.Деякі тварини роблять запаси корму. Під вітроломом, серед каміння і в розколинах ховають частину здобичі хижаки. Багато мишовидних гризунів можна знайти у сховищах горностая, ласки. Лісовий тхір запасає часом жаб. Норка може наскладати в пустотах під кригою при берегах водойм до двадцяти кілограмів риби. Бобри роблять під водою запаси гілок, у заможної бобрової родини може бути їх запасено до п’ятдесяти кубометрів. Білка збирає горіхи, жолуді, сушить гриби. В норах жовтогорлих мишей знаходили до восьми кілограмів насіння, а одного разу навіть 47 кілограмів.Не відстають від тварин і птахи. Горішки ліщини, бука в тріщинах кори ховають повзики. Жолуді й горіхи запасають на зиму сойки. Восени при доброму врожаї вони цілими днями снують біля великих самотніх дубів, набирають у під’язичний мішок п’ять-шість, інколи навіть десять жолудів, летять з ними до потаємного місця, часом досить далеко від дуба, закопують і повертаються за новою порцією. За осінь кожна сойка може влаштовувати понад 2500 схованок. Більшість своїх запасів птаха за зиму розшукує і з’їдає, а решта або дістається іншим тваринам, або весною проростає. Дивишся часом — в чагарникових заростях чи в садку, далеко від дубового лісу, росте дубочок. Це робота сойки
У цій поезії все ніби так просто: вечір пізнього травня, зорі, тиша, сім'я вечеряє, мати клопочеться, плугатарі повертаються з поля, дівчата співають ідучи, щебече соловейко.. . Як же тепло, зати шно, божественно в аурі цієї поезії! Це восьмий вірш у Шевченковому циклі «У казематі», восьма дума у дев'ятому невольничому колі ув'язненого поета. Нібито все в цьому творі просто й ясно. Проте вгадується й щось причаєне, потаємне, нерозгадане.. . У кожному слові трьох строф поезії розлите душевне батьківське тепло. На українську родину поет дивиться добротворними ба тьківськими очима. Він милується матір'ю, дочкою, яку ще треба «научати» , дітьми, домашньою злагодою, таким простим і досконалим ладом родини, що вечеряє, справляючи найдавніший отой, милий людяний обряд. Кожне слово поезії просякнуте силою, що йде від розуміння Шевченком чоловічої відповідальності за сімейне гніздо рідного народу. Проте бачимо: зібралась, повечеряла бідна родина і спати лягла, проте чоловіка — батька й охоронця — у ній немає. Чи чумакує, чи вбитий десь на війні, чи поневіряється по заробітках, чи, може, помер? Плугатарі повертаються з поля до своїх сімей, а в цій родині свого плугатаря не ждуть.. . Запеченими устами Шевченка говорить чоловік, мужчина, князь свого роду- племені. Головна чоловіча великодушна відповідальність — за малу, сімейну державу» І саме в родині — єдино надійна духовна опора чоловіка. Поезія «Садок вишневий коло хати... » — то стогін душі окраденого долею чоловіка- одинака, до того ще й закинутого далеко від рідної землі. Проте ця поезія, мабуть, як жодна інша, доводить абсолютну несхитність Шевченка, готовність його за своє, за рідне стояти до останнього подиху. Бо то є його українська сутність. Сутність чоловіка- захисника, чоловіка-оборонця. Який же разючий контраст справляє нинішній стан українського чоловіцтва! Нема ладу в державі — суцільні незгоди в сім'ї. Немає законів, які надійно ту сім'ю захищали б. Виховний простір — передовсім телебачення — віддано зайдам і пройдисвітам, а їм абсолютно байдужа українська сімейна традиція як основа державності. Чоловік-трудівник позбавлений матеріальної основи для плекання божественного саду власних дітей. Можливо, тому й ширить ся пошесть наркоманії, розбещеності, пиятики, побутової розпусти? А сім'ї незрідка вкладаються не вечерявши, хіба що ситі «хрущами» нескінченних обіцянок. Кому тут кого «научати»? , А Шевченків вірш досі парує смаковитим запахом пшоняного кулешу, дихає ароматом вишневого цвіту. Вірш зачаровує аурою божественного затишку родинної злагоди...
Кожен із нас має безліч друзів, проте справжніми з них є одиниці. Чому так відбувається? Бо справжня дружба проходить усі випробування і триває роками. Яким повинен бути справжній друг? На мою думку, cправжній друг – це той, кому ми безмежно довіряємо. Справжній друг – це той, хто завжди поруч, особливо у час, коли потрібна підтримка. Зі справжнім другом завжди можна порозумітися навіть тоді, коли ставлення до чогось зовсім різні. Справжні друзі завжди знайдуть шлях до примирення. Їм разом цікаво, вони мають спільні інтереси, захоплення, навіть риси характеру. Справжня дружба, на моє переконання, передбачає щирість і відвертість, вірність і чуйність, уміння співпереживати і до прагнення зрозуміти один одного. Щасливий той у кого є не просто друзі, а хто має справжнього друга.
