Стояла рання весна. Дерева потроху прокидались від зимового сну, і простягали віти, як руки, до теплого весняного сонечка. Старий густий ліс край села, що зимою був таким мовчазним і суворим, ожив. Стали пробиватися крізь торішнє опале листя ніжні зелені паростки перших весняних квітів. Щиро, як діти, раділи і весело співали пташки. Ясне блакитне небо вабило свіжістю і чистотою.Неподалік старезного лісу вниз збігала невеличка річечка, яка влітку пересихала, і її можна було перейти убрід. Але вона ставала досить повноводною навесні, коли в неї стікали талі води; тоді жінки та дівчата, що зазвичай ходили туди прати полотно, остерігалися йти далі спільної кладки. Кругом, на схилах пагорбів, та збігаючи вниз до ярів, біліли чепурненькі хатки в оточенні садів і чорних розораних полів. На одній із хат, що стояла найближче до річки, було лелече гніздо. На тлі чистого неба різко вимальовувалась ніби купа абияк накиданого гілляччя на даху. Туди поки не оселилися її перелітні мешканці, бо весна ще не повністю вступила в силу. Це була маленька, ледь похилена хатинка під солом’яною стріхою, де-не-де поцяткованою зеленими острівцями моху. На призьбі, яку весняне сонце вже встигло просушити, сидів старий дід, спершись на кривувату палицю, й задоволено посміхався теплу.- Дідусю, а коли прилетять лелеки? – білоголове, босоноге спритне хлоп’я, тільки-но забігши по споришу на подвір’я, подивилося на старого з цікавістю в оченятах.- Коли потепліє більше, онучку. Тоді й прилетять.І обидва очікувально зиркнули на синє небо, яке мовби дихало весняною прохолодою.- Васильку, а йди-но обідати! – це мати, прочинивши двері хати, гукнула малого.– І дідуся клич!Старий та малий, з неохотою відірвавшись від своїх думок, пішли в хату. ІІ. Літнє сонце пряжило немилосердно. Пісня жайвірка губилася в небі, то наближаючись, то відступаючи. Жито пахло хлібом, і тихо погойдувалось в такт пісні, що лилася згори. Батько першим зупинився, витираючи рукавом піт.- Досить, сину, спочинемо трохи. Он яку гінку пройшли. Буде матері роботи.Чоловік поклав косу під деревом, сів, напився води, випростав втомлені ноги. Чорні очі його суворо дивилися з-під густих брів. Міцно стиснуті губи видавали в ньому тверду волю.- Василю, та кидай косити, годі вже! Йди-но перепочинь, сину.Парубок знехотя розігнувся. Хоч і відчував зараз якусь слабкість в натруджених руках, міг би працювати ще. Підійшовши в холодок, витер косу жмутком трави, поклав косу поруч з батьковою і ліг, підклавши руки під голову. Це був стрункий гарний хлопець, з ясними блакитними очима.Аж тут тінь упала на нього. Це матір, що дов‘язала останній сніп, теж прийшла спочити.- Ген ви куди забралися, козаки. Я за вами й не вженуся. Гляньте, скільки вже пройшли. Ось спочинемо та й додому поберемось.Мати заклопотано подивилася на небо.- Оно і сонечко вже до заходу котиться…Василь схопився, подав матері води. Вона вдячно глянула на сина. Який же він у неї хороший!Вечірнє сонце сідало за горою. Втрьох вони неквапом брели польовою дорогою, що стрічкою вилася між житом. У ньому перекликались перепілки, і де-не-де синіли волошки.
ІІІ. …Німа, скорботна тиша стояла в хаті. Батько сидів біля столу, схиливши голову на руки. Мати застигла коло печі, і розширеними від жаху очима дивилась на сина. Василь, що сидів на лаві, був дуже засмучений. Тільки його мала сестричка, дівча років п'яти, нічого не розуміла й здивовано глипала на дорослих, готова ось-ось заплакати.- У рекрути… - вкотре вже, глухо вимовила мати. Видно було, що вона ледь стримується, щоб не вибухнути плачем. – Мого єдиного синочка, мою кровиночку, мою опору і підтримку, у рекрути?! Ні, не буде цього! Не буде! – і рясні сльози нарешті хлинули з її очей солоними хвилями. - - Значить, так треба, мати. Так треба. – низький голос батька нібито заспокоїв матір; вона підійшла до сина, сіла, сховавши голову йому на грудях, і лише тихенько хлипала.- То коли вирушаєш? – звернувся до сина батько.- Післязавтра.Батько важко зітхнув. Їх єдиний син, надія на старість, іде від них. Можливо, вони його вже не побачать…- Ну що ж, сину. Так треба.Василь відчував, що батько думає зовсім не так, і бачив, як їм важко відпускати його. Та він і сам не хотів іти, але що ж. Так треба. Сльози навернулися йому на очі, але він швидко їх приховав. Сестричка, побачивши, що мати плаче, зовсім розгубилася. Її сині оченята, глибокі, як дві кринички, потроху наповнювалися слізьми.
Ось і закінчилися новорічні канікули. Дуже багато цікавого відбулося в цей період. Для початку розповім про те, як я зустрів Новий Рік.30 грудня ми з татом пішли за ялинкою. Дуже довго вибирали, і нарешті, вибрали пухнасту сосну невеликого росту. Коли прийшли додому, тато відразу поставив її на столик в кутку зали. Я взявся прикрашати ялинку гірляндою, яка яскраво світиться, красивими ялинковими іграшками і білим струмливим дощиком. До того моменту, коли я закінчив наряджати ялинку і прикрасив зал зі своєю кімнатою, мама прийшла з роботи. Я взявся допомагати їй готувати різні страви до новорічного столу.Сам Новий Рік я святкував у домашньому колі: з мамою, татом і сестричкою. Ми слухали новорічне привітання президента, годинник пробив 12 і я загадав бажання, яке має збутися цього року. Дід Мороз приніс мені під ялинку футбольний м'яч, книгу з повістю Артура Конан Дойля «Собака Баскервілей», красиві зошити і багато солодощів. Загалом, все те, що я хотів. А наступного дня ми пішли в гості до бабусі з дідусем – привітали їх з Новим Роком, а потім поїхали на виставу біля ялинки на центральній площі міста. Там влаштовували конкурси Дід Мороз зі Снігуронькою, ми з ними водили хороводи, співали пісні. Я розповів вірш Дідові Морозу і він мені подарував фотоальбом.В інші дні я гуляв у дворі зі своїми друзями. Ми ліпили сніговика, грали в сніжки і каталися з гірки на санчатах. Також я ходив з батьками на каток. Хоч я не дуже гарно вмію кататися і був там вперше, мені дуже сподобалося і я із задоволенням піду ще раз, коли мама з татом дозволять.
Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.
На одній із хат, що стояла найближче до річки, було лелече гніздо. На тлі чистого неба різко вимальовувалась ніби купа абияк накиданого гілляччя на даху. Туди поки не оселилися її перелітні мешканці, бо весна ще не повністю вступила в силу. Це була маленька, ледь похилена хатинка під солом’яною стріхою, де-не-де поцяткованою зеленими острівцями моху. На призьбі, яку весняне сонце вже встигло просушити, сидів старий дід, спершись на кривувату палицю, й задоволено посміхався теплу.- Дідусю, а коли прилетять лелеки? – білоголове, босоноге спритне хлоп’я, тільки-но забігши по споришу на подвір’я, подивилося на старого з цікавістю в оченятах.- Коли потепліє більше, онучку. Тоді й прилетять.І обидва очікувально зиркнули на синє небо, яке мовби дихало весняною прохолодою.- Васильку, а йди-но обідати! – це мати, прочинивши двері хати, гукнула малого.– І дідуся клич!Старий та малий, з неохотою відірвавшись від своїх думок, пішли в хату.
ІІ.
Літнє сонце пряжило немилосердно. Пісня жайвірка губилася в небі, то наближаючись, то відступаючи. Жито пахло хлібом, і тихо погойдувалось в такт пісні, що лилася згори. Батько першим зупинився, витираючи рукавом піт.- Досить, сину, спочинемо трохи. Он яку гінку пройшли. Буде матері роботи.Чоловік поклав косу під деревом, сів, напився води, випростав втомлені ноги. Чорні очі його суворо дивилися з-під густих брів. Міцно стиснуті губи видавали в ньому тверду волю.- Василю, та кидай косити, годі вже! Йди-но перепочинь, сину.Парубок знехотя розігнувся. Хоч і відчував зараз якусь слабкість в натруджених руках, міг би працювати ще. Підійшовши в холодок, витер косу жмутком трави, поклав косу поруч з батьковою і ліг, підклавши руки під голову. Це був стрункий гарний хлопець, з ясними блакитними очима.Аж тут тінь упала на нього. Це матір, що дов‘язала останній сніп, теж прийшла спочити.- Ген ви куди забралися, козаки. Я за вами й не вженуся. Гляньте, скільки вже пройшли. Ось спочинемо та й додому поберемось.Мати заклопотано подивилася на небо.- Оно і сонечко вже до заходу котиться…Василь схопився, подав матері води. Вона вдячно глянула на сина. Який же він у неї хороший!Вечірнє сонце сідало за горою. Втрьох вони неквапом брели польовою дорогою, що стрічкою вилася між житом. У ньому перекликались перепілки, і де-не-де синіли волошки.
ІІІ.
…Німа, скорботна тиша стояла в хаті. Батько сидів біля столу, схиливши голову на руки. Мати застигла коло печі, і розширеними від жаху очима дивилась на сина. Василь, що сидів на лаві, був дуже засмучений. Тільки його мала сестричка, дівча років п'яти, нічого не розуміла й здивовано глипала на дорослих, готова ось-ось заплакати.- У рекрути… - вкотре вже, глухо вимовила мати. Видно було, що вона ледь стримується, щоб не вибухнути плачем. – Мого єдиного синочка, мою кровиночку, мою опору і підтримку, у рекрути?! Ні, не буде цього! Не буде! – і рясні сльози нарешті хлинули з її очей солоними хвилями. - - Значить, так треба, мати. Так треба. – низький голос батька нібито заспокоїв матір; вона підійшла до сина, сіла, сховавши голову йому на грудях, і лише тихенько хлипала.- То коли вирушаєш? – звернувся до сина батько.- Післязавтра.Батько важко зітхнув. Їх єдиний син, надія на старість, іде від них. Можливо, вони його вже не побачать…- Ну що ж, сину. Так треба.Василь відчував, що батько думає зовсім не так, і бачив, як їм важко відпускати його. Та він і сам не хотів іти, але що ж. Так треба. Сльози навернулися йому на очі, але він швидко їх приховав. Сестричка, побачивши, що мати плаче, зовсім розгубилася. Її сині оченята, глибокі, як дві кринички, потроху наповнювалися слізьми.