Пригода на острові
Ми відпочивали на цьому острові третій день. Чекаючи товариша, який подався в село закупити продуктів, я оглядав усе довкола.
Згодом побачив, як від берега рушив човен. У ньому сиділо троє засмаглих парубійків.
Скупавшись і перевіривши снасті, я пішов через острівець на протилежний берег. Раптом почув дивний звук. Повернувшись, побачив у розкуйовдженому гіллі куща собаку. Він лежав і здавався повністю безпорадним: лапи безвільно відкинуті вбік, морда - на зів'ялому листі. Собака не поворухнувся, тільки повільно повів запаленим оком, що виражало біль і тугу. Очевидно, хворий чи поранений. Як же пес опинився на острові? Невже його привезли хлопці, які нещодавно приставали до острова на човні? Знайшовши неподалік бляшанку, я набрав води і спробував напоїти тварину. Собака намагався ковтнути рятівну вологу.
- Де ти взяв цього пса? - почувся голос товариша.
І в цю мить собака загарчав, ледве підвівся і встав на чотири лапи. Я не міг повірити своїм очам: невже тварина, яка ледь переводила подих, звелась і навіть силкується захистити мене?
Я розповів про човен, що причалював до берега, яким, мабуть, і підкинули пса.
Ми оглянули собаку. На боці суцільна рана, шерсть облізла, шкіра подекуди відвисла. Не можна було без душевного болю дивитися на нещасну тварину.
Ми енергійно взялися його лікувати. Спершу промили рану водою, змиваючи налиплий пісок, потім обережно обробили йодом, присипали стрептоцидом і перев'язали моєю сорочкою.
Довірившись нам, собака стояв сумирно, лише іноді сіпався від болю, щулив тремтячі вуха, мружив очі.
Я відчував, як у ці хвилини сповнююсь співчуттям, співпереживанням, - дарма що ми лікували тварину, а не людину.
Ми спорудили з листя курінь і сховали собаку від пекучого літнього сонця, пригадали цікаві мисливські пригоди, уявляли, як восени підемо з ним на полювання.
Раптом почулося хрипкувате пострілювання мотора. Зовсім неподалік до берега пристав човен, який я одразу впізнав. Із нього вийшла дівчина.
- Альбатрос! - озвалася вона.
Собака, що досі непорушно сидів коло намету, моторно звівся і з хворобливою грацією пораненої тварини побіг назустріч. Дівчина опустилася навколішки і погладила пса поміж вухами.
- Це ваш собака? - запитав я непривітно. - Що з ним ста
лося?
Дівчина ніяково розповіла, що це собака товариша і що тварина мало не обварилася, коли випадково перевернувся казан з рибальською юшкою... А на наш докір, що не допомогли гончакові, пояснила, що ніхто не знав, як це зробити.
— То ви привезли його здихати на острів? - різко перервав
дівчину мій товариш. - Курс лікування ще не закінчено, до
побачення.
Дівчина, гнівно глянувши на нас, круто розвернулася, пішла геть. Собака спробував кинутися навздогін, та товариш міцно тримав його за ремінь, заспокоюючи. Коли човен віддалився, товариш відпустив ремінь. Собака підбіг до води і тужливо заскімлив, дивлячись на протилежний берег Дніпра, де на узліссі біліли намети молодіжного табору.
— Від нього відреклись, а він не здатен осягнути людської
жорстокості, відплачує за неї незрадливою любов'ю. Вірність! -
сумно сказав товариш.
На околиці села стояла одинока сосна. Товстий, у три обхвати стовбур тримав на дужому тілі велетенське розкрилля дебелих гілляк, які, здається, ніколи не замовкали у своєму улюбленому мелодійному шумовинні. У будень і у свята тут завше юрбилася дітлашня. Однієї весняної неділі ми зібралися біля сосни, щоб на висохлому пагорбі згуляти в гилку. Хтось, присівши обіч сосни, вигукнув: “Хлопці, йдіть но сюди, побачите, як сосна плаче!” Ми наввипередки кинулися до крислатого велета. Свіжа рана на стовбурі, - якийсь із водіїв, проїжджаючи повз сосну, зачепив її кузовом, - лисніла глибокою ум’ятиною. На живиж слідах, немовби покрапини сліз, блищали прозорі бульбашечки. Спробували торкнутися однієї, і липка рідина простяглася видовженою ниткою. Забувши про гилку, ми горіли бажанням до дереву “залатати” рану, але не знали як.
Під ту пору, женучи череду, до гурту підійшов дядько Олександр. Уважно вислухавши наше горювання, одразу заспокоїв: “Не хвилюйтеся, сосна сама себе вилікує, оцими, як ви кажете, сльозами й затягує дерево рани. Тому, очевидно, люди й назвали сосновий сік таким гарним словом - живиця, тобто живити, заживляти…”
Сосновий сік - живиця, смола, липучка - із давніх-давен використовувався людиною. Згадаємо відомі зі шкільних посібників історичні факти, коли наші предки вели виснажливі війни з різними напасниками, у тому числі й ординськими завойовниками та турецькими’ яничарами. Одним з найдійовіших засобів була смола. При фортечних укріпленнях працював спеціальний людей, в обов’язки яких уходило забезпечувати замки смолою. Відбиваючи наступи чужинців, русичі користувалися досить ефективним засобом - розтоплену в казанах живицю виливали на непроханих гостей. Використовували смолу й при будівництві оборонних споруд.
Дерев’яні палі, які закопувалися в землю, також обмащували розтопленою живицею, і це значно продовжувало їх вік. Цим методом, як відомо, користуються й донині - укладаючи шпали чи протягуючи телефонно-телеграфні лінії, дерев’яні стовпи обов’язково просочують смолою, нею змащують також зовнішні стінки човнів. Наявність живиці в сосновому стовбурі визначає його будівельну цінність як матеріалу. Дерево зі значною кількістю смоли може служити значно довше, ніж усі інші породи. Кілька років тому, прокладаючи підземну лінію, метробудівці натрапили в районі Подолу, у місті Києві, на давньоруське помешкання київських ремісників. Коли будівельники виймали плахи, від них запахло… свіжою живицею - деревина, що пролежала на глибині дванадцять метрів, повністю збереглася. З розвитком хімічної та інших видів промисловості значення цього продукту непомірно зросло. Щороку завод побутової хімії переробляє на каніфоль та скипидар понад сім тисяч тонн живиці. Ця продукція забезпечує необхідними компонентами лакофарбову промисловість, у тому числі й поліграфічні друкарні. З неї виготовляють різноманітні мастила, розчинники, барвники, взуттєві креми, продукти органічного синтезу, одержують каучук тощо. Каніфоль широко використовується в радіотехніці та музикуванні, без соснової сировини не можуть обійтися й шинні заводи.