Минає літо, і разом з осінню до нас приходять похмурі дні. Блакитне небо повністю затягується сірими хмарами, так що й сонця не видно. Десь там, над хмарами, воно продовжує світити, та до нас на землю ледве пробивається його неяскраве світло.В осінній день усе навколо наче покрите легким сірим покривалом. Дерева, квіти, будинки - все має приглушений колір, фарби ніби меркнуть. Квіти закривають свої бутони. У таку погоду ніщо не відкидає тінь, тому і здається одноманітним. Сірий асфальт, сірі стіни, сіре небо. Часто в похмуру погоду псується настрій, з'являється легкий смуток.Та з іншого боку, похмурий осінній день сповнений і особливої краси, спокою та гармонії. Сонце не ріже очі, не блищить поверхня води. Все стримане й неяскраве. Якщо немає вітру та дощу, то гуляти в осінній день дуже приємно. Осінні вбрання дерев радують око та прикрашають пейзаж навколо. Не жарко, тому можна довго ходити по осінніх вулицях, не відчуваючи втоми. Головне, зберігати добрий та сонячний настрій в душі.
Монах Іван Найда увійшов до своєї келії. Необережно він штовхнув стіл, з якого впало щось важке. Це була велика проскура. На ній був напис: «О здравії раба Божого Івана Найди, гетьмана правобережного українського». Слова ці злякали Найду. Хто зробив на проскурі цей страшний напис? Найда, відчувши голод, відкусив шматочок проскури і відчув у роті щось неїстівне. Витягнувши із рота м’якушку, він помітив у ній клаптик паперу. Хвилюючись, руками підніс його до лампадки. Це був шматочок записки. Найда почав обережно розламувати проскуру. Витяг ще клапоть, приклав до того, який уже був у нього. У записці йшлося про скарб, закопаний запорозьким козаком на кручі біля річки Саксаганки. Найда склав записку й сховав. Радість і почуття чогось надзвичайного наповнювали його серце. Найда підійшов до свого ложа, щоб узяти патерицю й чотки та піти до церкви. Він простяг руку, але з криком відсахнувся… Замість чоток на ложі лежали спис і довга низка куль.
