Правда — це те в що вірить людина, правда в період часу може змінюватись як за суттю так і за поняттям, правда може частково чи повністю відповідати значенню слова Істина чи протилежна їй.
Батьки навчають нас бути людяними, охайними, шанувати працю, добре вчитися. І їм дуже нелегко спілкуватися з нами, коли ми говоримо неправду. Тому вони намагаються переконувати нас, що треба бути чесними: «Чесність — краща чеснота».
Не завжди легко говорити правду, особливо про некрасиві вчинки. Але, коли обманюєш когось, особливо близьку людину, — на душі стає ще гірше. Недаремно кажуть: «в обманщика має бути гарна память». Це означає, що він повинен памятати, що і кому сказав, і постійно приховувати правду. А це породжує страх і відчужує від людей. Обманювати означає боятися. Тобто виходить, що обманщик — це найчастіше боягуз.
Але ж усім відомо, що «шила в мішку не сховаєш». Так і правда — десь випливе. І стане людині ще гірше: будуть з неї сміятися або дорікати. Тому треба намагатися відповідати за свої слова і вчинки, а якщо не так щось трапляється — казати щиро та чесно, не боячись. Адже «краще гірка правда, ніж солодка брехня». А якщо бути чесним і справедливим — буде більше поваги до такої людини. І в її оточенні, і до себе самої.
Объяснение:
Если что-то не понравиться, я не виновата.
Вот еще несколько пословиц и поговорок, если захочешь можешь и их вставить.
1.Правда — як олія, скрізь наверх спливає.
2.Хто бреше, тому легше, а хто правдує, той бідує.
3.Не той друг, хто медом маже, а той хто правду каже.
P.S Это я на всякий случай, а вдруг что
Історичне минуле України багате як звитяжними, так і болісними епізодами. Турецько-татарські напади тривалий час спустошували українські землі. Жінки, вивезені на чужину ставали служницями, чоловіки невольниками, що виконували важку роботу, але найстрашніша доля чекала молодих дівчат, які потрапляли до гаремів. Козаки, борючись з нападниками, влаштовували походи на чужинців, але бувало так, що в бою перемагали не українці, а турки чи татари. Тоді козаки опинялися в неволі.
Саме такий епізод з історії нашої держави покладено в основу думи "Маруся Богуславка". З тексту ми довідуємося, що Маруся — дочка попа з Богуслава, але в неволі "потурчилась, побусурменилась", тобто прийняла мусульманство. Проте навіть такий стан речей не заважає дівчині пам'ятати Україну, батьків, допомагати своєму народу. Мабуть, Маруся стала дружиною якогось значного турецького пана, адже він тримає в темниці "сімсот козаків, бідних невільників". Турок довіряє своїй "дівці-бранці", і на час свого від'їзду віддає їй ключі навіть від темниці з невільниками. Мабуть, він кохає її, а вона відповідає йому взаємністю, тому навіть віру змінила. Маруся "потурчилась", але не забула своєї батьківщини: скориставшись нагодою, вона випускає козаків на волю. На наявність почуттів між турком і Марусею вказує також той факт, що дівчина не втікає на батьківщину разом із козаками, а залишається на чужині, хоча, напевно, її чекає покарання за вчинене. Дівчина навіть просить козаків переказати її батькам, щоб не збирали гроші на викуп доньки, тобто знову бачимо свідоме рішення залишитися на чужині, хоча є у ньому і якесь жалкування над власною долею, над життям "для розкоші турецької, для лакомства нещасного".
Тобто в народній думі, короткій за обсягом, стислими колоритними мазками створено неоднозначний образ жінки-полонянки, яка продовжує любити свій край і вболівати за нього, але інше, так само сильне, почуття тримає її на чужині.
