Літо – найтепліша пора року. Довгі сонячні дні змінюють короткі теплі ночі. Погода надворі найчастіше ясна, над головою розкидається безкрає синє небо. Дерева стоять пишно вбрані в яскраві зелені шати.
Попід ними повсюди густо росте травиця, усіяна барвистими вогниками літніх квітів – маків, дзвоників, конюшини, пижма, ромашки, календули… А над ними порхають метелики та гудять всякі мушки.
Літо прикрашає сади й городи. Спіють соковиті вишні, за ними поспішають абрикоси та персики. Великі червоні полуниці хиляться низько до землі.
Поступово “засмагають” у променях літнього сонця ще недавно зелені помідорчики.
То тут, то там по арках зав’язуються огірки. Ціпкі колючі віти ожини стоять всипані солодкими темно-синіми, майже чорними ягодами. І так повсюди – буйство барв, свято плодючості, приємне відчуття тепла й затишку.
В літа чудовий дзвінкий голос – то співають високо в небі або сховані у вітах дерев птахи – маестро-соловейко, вранішній жайворонок, веселий говіркий горобець. А ближче до вечора музика літа змінюється – то вступає хор цвіркунів, що не замовкає аж до самого ранку.
І навіть дощ влітку теплий і лагідний.
Під шатром низьких хмар повітря стає гарячим. Прохолодні краплі дощу змивають пил з доріг та листя, завдяки чому після воно заграє ще більш яскравим смарагдовим сяйвом.
Літо – яскраве, різнобарвне… Червень не схожий на серпень, та й липень має чим порадувати око. Високе чисте небо, тепла прозора вода річок, стиглі фрукти, насичені кольори навкруги…
Немає на світі людини, яка б не любила літа!
Объяснение:
1. Вчитель подумав, що в учительській роботі треба, щоб минули роки і десятиліття, поки стане людиною той, хто несміливо переступив поріг школи.
2. Кажу дітям подивитися в небо.
3. Олесь Терентійович Гончар писав про нашу мову, що вона запашна, співуча, гнучка, милозвучна, сповнена музики і квіткових пахощів.
4. І. Срезневський писав, що без усякої іншої науки ще можна обійтися, а без знання рівної мови обійтися не можна.
5. Володимир Сосюра закликав любити Україну, всім серцем любити.
6. В одній зі своїх статей письменник С. Носань гівно запитує, а чому ж ми самі часто нехтуємо мовою материнською, цим скарбом, з якого виростаємо, яким живемо і завдяки якому маємо велике право й гордість іменуватися народом українським.
