Я вчуся в шостому класі, і, звичайно, дуже хочу закінчити середню школу. Без середньої освіти не обійтися, це зрозуміло. У школі ми осягаємо основи всіх необхідних знань: рідної мови і літератури, алгебри і геометрії, біології, фізики та хімії, астрономії, історії та правознавства, багатьох практичних умінь на уроках праці, різних для хлопчиків і дівчаток. Але нещодавно ми з друзями сперечались: чи всі шкільні предмети нам треба вивчати і чи обов’язково треба здобувати вищої освіти? Адже зараз дуже багато людей працюють, маючи дуже вузьку спеціалізацію або зовсім не за тією спеціальністю, яка вказана у них в дипломі, говорили мені мої однокласники. Навіщо математику тонкощі російської мови, а історику — основи хімії? Я не згодна з моїми друзями.
Освічена людина не може володіти широкими знаннями і не знати самого елементарного. Без бази, яку дає школа, неможливо здобути вищу освіту. Та й вищу освіту передбачає дуже широкий спектр знань: і в гуманітарних, і в технічних вузах, крім основних предметів, вивчають багато інших: історію та філософію, логіку та економіку, рідну мову та іноземні мови. Всі науки тісно пов’язані другу іншому, і не можна бути відмінним фахівцем, не знаючи основного і того, що так чи інакше стикається з тією областю знань, в якій ти добре орієнтуєшся. Зараз дуже багато технікумів і вузів, які випускають чимало найрізноманітніших фахівців, на ринку праці навіть надлишок деяких професії. Роботу знайти не завжди легко і ніколи не знаєш, чим тобі доведеться займатися в житті. Тому я вважаю, що людина має володіти найрізноманітнішими знаннями і вміннями — від шлтья і в’язання до складних хімічних дослідів, від елементарної роботи по будинку до проведення наукових досліджень.
Напевно, немає учня, який би за час свого перебування в школі не задавав собі питання: навіщо потрібно вчитися? І відповіді на це питання, звичайно ж, як і самі учні, різні: від «взагалі нічого» до «звичайно ж, потрібно». Залежать відповіді і від настрою, і від успіхів або невдач хлопців у той час, коли це питання було задано. Від народження до останніх днів людина вирішує безліч завдань, які ставить перед ним життя. Вирішуючи їх так чи інакше, він намагається здійснити мрію: навчитися керувати своїм життям. У наш час для цього треба озброїтися і опанувати систему найсучасніших знань у сферах фізичного та інтелектуального розвитку. І основа цього розвитку людини закладається саме в школі. Адже щоденна навчання в школі, крім засвоєння знань з математики, фізики, мов, літератури, привчає до старанності, працьовитості, терпіння. А вчитися без праці і терпіння неможливо, це знає кожен.
Приклади цього ми можемо знайти, озирнувшись навколо. Хіба для когось секрет, що більше і краще встигає той, хто більше робить? А робить тому, що у нього більше інтересів — наприклад навчання в школі, заняття танцями, спортом, різні гуртки. Праця взагалі і праця школяра — явища одного і того ж порядку. Якщо людина звикла невирішену задачу, ту, що у нього не вийшла будинку, списувати на підвіконні в школі, то навряд чи можна очікувати, що він доведе до кінця будь-яку справу, яке в нього не вийшло відразу. А праця — одна з перших ступенів будь-якої діяльності, як і будь-якого успіху .
У тому, як знайти себе, школярам завжди до вчителя — це співрозмовники, яким ти можеш довіряти, досвідчені, обізнані люди. Їхнє основне завдання — обговорити з тобою неосяжний коло питань, укладених в проблемі, до знайти себе, стати в майбутньому хорошою людиною і висококласним фахівцем в обраній професії. Немає на світі людини, який міг би сердитися на природу, що вона його обділила, у кожної людини — широкий, в основному однаковий, набір задатків і здібностей, треба тільки навчитися їх знаходити і розвивати. Тому кожна людина може опанувати будь-якою справою, будь-якою професією, але тільки визначивши свої схильності до якогось певного заняття, вивчаючи предмет у школі, можна досягнути справжнього успіху в житті.
Свої життя і творчість В. Стефаник присвятив Україні. На власні очі він бачив, як найкращі сини рідної землі поклали голови за незалежність і державність своєї Батьківщини. Та чому ж молоді галичани з піднесенням і заповзяттям вступали добровільно до лав УСС? Василь Стефаник описує це в новелі «Марія»: «В місті зійшлося сила їх — паничі і прості хлопці. Хоругви й прапори шелестіли над ними і гримів спів про Україну». Автор знайомить читача з історичними реаліями доби першої світової війни, а саме — зі створенням частин українських Січових Стрільців. Одним яскравим реченням В. Стефаник змалював урочистий похід національно свідомої української молоді.
Головною героїнею новели є селянка Марія, яка втратила на безглуздій братовбивчій війні чоловіка й трьох синів. Найменшого сина, її останню надію, героїня не хоче відпускати від себе. Сліпа материнська любов не зважає на ідейні переконання юнака, який приєднався до Січових Стрільців. Дмитро не загинув, але він був засуджений до каторжних робіт у Сибіру.
… Лишалася Марія з двома доньками. Рятуючи їх від неминучого зґвалтування, мати ховає дівчат у льох, з розпачем говорячи: «Бодай дівки на світ не родилися!..» На перший погляд може здатися, що Марія не любить своїх доньок. Але це не так. «Свіжі козаки», що час від часу заходили до села, грабували й без того вбогі обійстя, ґвалтували молодиць і дівчат,— вбивали непокірних… Але ці «гості» були зовсім не схожі на попередніх «завойовників». Хлопці чемно поводилися, говорили прекрасною українською мовою, а головне — подарували Марії та її односельцям пісню… «Пісня випростовувала її душу. Показувала на небі ціле її життя. І тоді Марія зрозуміла, «… що це наші…».
Марія — не просто головна героїня новели. Вона — символ самої України у вирі буремних подій початку ХХ століття. Ця безграмотна жінка інстинктивно прагне того, «щоби всі ми були однієї мислі», відчули себе народом, господарем своєї землі, а не рабами.
Отже, в новелі «Марія» Василь Стефаник розкрив трагедію української нації, роздертої на шматки, що вподовж кількох століть піддавалася глумові та знущанням чужинців.
Ось і настала красуня-зима. Все накруги вкрилось білим пухом. Для дітвори це пора зимових розваг.
Share this:Ще тільки вчора за містом залили каток, а сьогодні там вже є чимало дітей. Он дівчинка Оленка на ковзанах показує складні фігури . Неподалік мій однокласник Василько вчить кататись свого друга . В іншому кутку катка вже зібралась хокейна команда хлопчиків з нашого двору. Вони , спритно та вправно розмахуючи клюшками, відправляють шайбу у ворота. Дехто просто гає за дійством.
Усім весело. Звідусіль лунає дитячий сміх та гомін. Ось чому діти люблять цю пору.