Чи є на світі найбільш чарівна та дивовижна пора року, ніж зима? Вкриває вона білою ковдрою землю, яка терпляче чекала такої м’якої шуби. А як чарівно виглядають дерева у своїх пухнастих хустинах, що їх ласкаво подарувала їм чепурниця-зима. Цілу осінь довелося чекати деревам, у тому числі і моїй берізці, в той час, коли дмухав злий вітер, зриваючи з них, змерзлих, зляканих, останнє листя, в той час, коли йшов холодний дощ, а може, й справжня злива. Я дивлюсь на березу, що росте під моїм вікном, і дивуюсь, як вона, така струнка та тендітна, може протистояти і морозу, і тяжкому снігу, що впав на її простягнуті до сонця «руки». А здалеку я ніби бачу не дерево, а казкову дівчину, яка наділа сріблясту шубу, зав’язала білу пухнасту хустину, що на сонці здається просто чарівною – стільки грає на ній барв.
Здається, якщо доторкнешся до берези, щезне казка, переробиться на гірке розчарування. Я дивлюся на березу і бачу, що де-не-де на її тендітних гілочках висять насуплені бурульки, на яких грає сонячний зайчик. Ці бурульки – як журливі сльози моєї красуні.
Було колись — в Україні Ревіли гармати; Було колись — запорожці Вміли панувати. Т. Шевченко Увагу багатьох людей привертало славне минуле України. Не один митець присвятив свої твори тому ж феноменові Запорозької Січі. Але, на мій погляд, ніхто так поетично не оспівав "славу козацьку", як Тарас Шевченко. У минулому рідного краю увагу Великого Кобзаря привертав перш за все героїзм народу, його безмежна відвага, сміливість. Тяжкою була доля українського народу за часів турецько-татарської навали. Скільки беззахисних людей було вбито, полонено в рабство! Єдиним захисником українців від хижацьких нападів ворога було січове козацтво. З метою попередження набігів орд та визволення полонених влаштовували запорожці морські походи на Крим і Туреччину. Один з таких походів покладено в основу поеми "Іван Підкова" Тараса Шевченка. Іван Підкова був одним із керівників визвольної боротьби українського народу проти турецько-татарських загарбників. І хоча ніяких відомостей про його участь в морських походах немає, Тарас Шевченко припустив, що він міг бути не тільки учасником, а й ініціатором такого походу. У творі не змальовано власне битву запорожців з ворогом, немає картин покарання загарбників чи визволення полонених. Але сам факт походу на Царград у відносно спокійний час говорить про мужність народних месників. Не лякають козаків ні "чорні хмари", ні синє море, що "звірюкою то стогне, то виє", ні "хвилі, як ті гори: ні землі, ні неба", не мліють їхні серця, бо "тільки того й треба". Дивиться уважно отаман, чи не видно ворога: Поглядає сюди-туди — Де-то буть роботі? Кількома рядками поет окреслює одностайність усієї січової громади, що так приваблювала його в козацтві. Так, на пропозицію отамана "поїхати в гості" в Царград, запорожці разом "заревіли", погоджуючись. Отамана в поемі зображено розсудливим, мудрим керівником, що пам'ятає про свої моральні обов'язки перед рідним народом і є прикладом для січовиків. Велике значення у справі пробудження і зміцнення національної самосвідомості українців Тарас Шевченко надавав відображенню в літературі історії нашої країни. Тому так часто, читаючи спадщину Великого Кобзаря, ми ніби гортаємо героїчні сторінки історії українського народу
На мою думку, якщо вчитися доброму, то обов'язково творитимеш добро і погане на ум не прийде. По-перше, ти чітко будеш розмежовувати добро і зло. По-друге, якщо часто чути про добро, то і самому захочеться зробити щось добре. Народна мудрість каже, що все, що ми зробимо, чи добро, чи зло, повернеться до нас сторицею. Тож краще допомагати іншим, ніж робити їм якусь кривду. Я вважаю, що краще творити добро, не розраховуючи на подяку. Щаслива та людина, яка отримує задоволення від того, що робить добрі справи. Отже, якщо навчитися відрізняти добро від зла, усвідомити всі наслідки поганих вчинків, то зникне бажання зробити щось погане.
Чи є на світі найбільш чарівна та дивовижна пора року, ніж зима? Вкриває вона білою ковдрою землю, яка терпляче чекала такої м’якої шуби. А як чарівно виглядають дерева у своїх пухнастих хустинах, що їх ласкаво подарувала їм чепурниця-зима. Цілу осінь довелося чекати деревам, у тому числі і моїй берізці, в той час, коли дмухав злий вітер, зриваючи з них, змерзлих, зляканих, останнє листя, в той час, коли йшов холодний дощ, а може, й справжня злива. Я дивлюсь на березу, що росте під моїм вікном, і дивуюсь, як вона, така струнка та тендітна, може протистояти і морозу, і тяжкому снігу, що впав на її простягнуті до сонця «руки». А здалеку я ніби бачу не дерево, а казкову дівчину, яка наділа сріблясту шубу, зав’язала білу пухнасту хустину, що на сонці здається просто чарівною – стільки грає на ній барв.
Здається, якщо доторкнешся до берези, щезне казка, переробиться на гірке розчарування. Я дивлюся на березу і бачу, що де-не-де на її тендітних гілочках висять насуплені бурульки, на яких грає сонячний зайчик. Ці бурульки – як журливі сльози моєї красуні.