Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: "Мені однаково, чи буду // Я жить в Україні, чи ні". Для поета рідна земля була святою, він так щиро ї любив! Але його житТєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі — "На нашій своїй землі". Та перед цими рядками є й інші: "На нашій славній Україні". З одного боку, Україна славна і наша, азіншого — все-таки, "не своя", бо невільна, сама собі не належить. Гадаю, саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: не вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але нараз відчула, що через певні обставини від іїї праці може не залишитися й "малого сліду". Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що "малого сліду не покину" на Україні і що його "не пом'яне батько з сином". Навіщо ця "маска" ліричного героя, який робить заяви, що можуть викликати у читача підозру щодо його щирості? На це питання я знайшов відповідь тільки тоді, коли зрозумів, що ці запевняння поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть, все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Biciмнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п'яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні П, окраденую збудять... Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і яка стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість розбудженої в огні революційних перетворень України, окраденість у час її оновлення та відродження. Тому я з повним правом вважаю поезію "Мені однаково, чи буду..." зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.Чим уважніше вчитуєшся у Шевченкову поезію "Мені однаково, чи буду...", тим виразніше вимальовується перед нами постать поета як національного пророка. Участь у Кирило-Мефодіївському братстві дозволила йому простежити пожвавлення національного руху в Україні. Поет розумів, що це тільки початок поступового накопичення визвольної енергії народу. Тому не дивно, що грубе придушення національного руху, розгром таємного товариства спричинило появу вірша "Мені однаково, чи буду.." У ньому ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо рoсійські самодержавці присплять національну свідомість українців і викоренять з Їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: ...Як Україну злії люде Присплять, лукаві, ї в огні п, окраденую, збудять... Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається:
Объяснение:
Я вважаю,в майбутньому Санько і Грицик стануть могутніми козаками-побратимами,адже мрії здійснюються.По їхніх вчинках ми можемо побачити,що вони відважні і хоробрі,отже вони мають риси козаків. Також вони можуть зібрати друзів-вояків по всьому світу,тому що вони чесні,і ніколи не зрадять. Також їм притаманна така риса,яка кмітливість,і вони завжди мають чудові ідеї.
Висновок: Ці двоє хлопців слугують прикладом для дітей,(що і коли ти не почнеш,все потрібно доробити до кінця)
Фух,немного белеберда,но пример
Гідна людина ніколи не дасть себе в образу і не дозволить принижувати. При цьому сам він з глибокою повагою ставиться до свободи особистості інших людей. Він розуміє, добрий, спілкується ввічливо, прощає іншим їх слабкості. Про таких кажуть, що вони гідні не тому що у них немає негативних рис, а тому що яскраво виражені позитивні.
Гідність будується на альтруїзмі та своєчасної до ншим. Така людина не стане навмисно завдавати іншим незручності, біль і страждання.
Коли у людини чітко сформовані моральні ідеали, він щодня робить щось, щоб наблизитися до них. Гідна людина радіє кожній можливості опинитися ближче до того самого доброчесного що він вибудував у своїй свідомості.