Нещодавно я прочитав (ла) одноіменне оповідання "Полліанна" Елеонор Портер. Твір цікавий, захоплюючий сюжет... Але найбільше мене вразила любов головної героїні до оточуючих. Полліанна, маленька веснянкувата дівчинка, пережила багато чого. Були і радісні випадки, і сумні. Але ця маленька одинадцятирічна фантазерка запам'яталась мені найперше, грою в радість, яка робила щасливим.
Його охопив сумнів: «Чи те я роблю, що слід? Чи здатний на це? Чому так тягне у невідоме?» І він зупинився серед шляху, подивився навкруги. Хоча дорога стелилася рівна й широка, він не міг іти далі: неспокій і невдоволення собою переповнили його. А обіч дороги громадилися вершини, які здавалися стрімкими й неприступними. Їх оточували непрохідні хащі, яруги, стрімчаки й бескиди… І все ж він зійшов з дороги й крізь нетрі та чагарі заторував власну стежину до вершини. І вже ніщо не могло зупинити сміливця. Він здіймався все вгору і вгору. «Божевільний!» — жахалися одні. «Відчайдушний!» — захоплено вигукували інші. «Щасливий!» — зітхали ті, які через свою кволість, не могли піти за першопрохідцем. А були й такі, що заздрили й зневажали сміливця. Але він здіймався на вершину, де не ступала ще нога людська. І то було його покликання й безсмертя. Як важливо в житті знайти себе, доки не пізно, доки ще молодий! А йому йшов тридцять другий. За спиною в ньогоі вчителювання, участь у боях, робота в газеті художником, карикатуристом. Читачі в кожному номері шукали дотепні малюнки, під якими стояв підпис «Сашко». Друзі приходили до нього в майстерню, щоб подивитися, як під пензлем народжується пейзаж чи людський тип. І називали його талановитим. А його не задовольняли ні карикатури, ні акварелі, ні олійні праці. Він почувався невдоволеним, бо відчував у собі силу творця нового мистецтва, що тільки-но утверджувалося. І однієї ночі він рішуче виходить зі своєї майстерні, щоб ніколи до неї не повернутися. Залишає назавжди мольберт, фарби, картини, поспішає на вокзал, сідає в поїзд, що везе його в Одесу. А вранці він уже стоїть перед директором кінофабрики й промовляє три слова: — Хочу стати режисером!
Родина – це святе, це твоя сила, це твій захист та надії, це твоя віра й прагнення, це твоя фортеця. Це ті люди, що будуть з тобою впродовж твого життя, йтимуть поряд, триматимуть за руку, підставлятимуть плече.Моя родина невелика, але міцна та дружня. Ми звикли підтримувати один одного: коли знаходимося на відстані, обов’язково телефонувати, коли хтось хворіє, то майже цілодобово чергувати біля ліжка, коли комусь потрібна підтримка, то приходити на поміч незважаючи на відстань.На свята ми завжди збираємося разом, до нас приїжджають родичі: дідусі, бабусі, дядьки та тітки зі своїми дітьми. Накриваємо великий стіл, готуємо багато різних смачних страв. А коли сідаємо всі за стіл, починаємо жартувати та розказувати історії з життя. Я люблю свою родину за те, що в ній немає місця сваркам та розбрату, егоїстичності та заздрості. Бабусь та дідусів шануємо, а коли вони не можуть приїхати до нас, ми знаходимо час, щоб відвідати їх, привезти їм чогось смачненького.Слід розрізняти поняття сім’я та родина. Бо сім’я – це твої тато й мама, рідні брати й сестри. А родина – це усі родичі, що пов’язані з тобою кровним зв’язком.
