Потяг ще раз голосно чмихнув і непорушно застиг. Пасажири з клунками, торбами і валізами стали галасливо запруджувати перон. Двадцятилітній парубійко в селянському вбранні на ймення Іван Сила не квапився. Його відкрите обличчя, ніжні, майже дівочі риси обличчя якось дивно поєднувалися з міцно збитою статурою та широчезними плечима. Поспішати Іванові, чесно кажучи, було нікуди. Через вікно він озирав вокзал, переповнений людьми, які снували туди-сюди, як у велетенському мурашнику.
— Ого, скільки народу! — присвиснувши, почухав Іван Сила потилицю і попрямував до виходу. Дядько з обвислими вусами, у зеленій крисані, з яким їхали від самого і ючатку, чекав його на виході.
— То що, земляче, будеш чинити? — він справно скрутив саморобну цигарку.
— Та хіба я знаю, вуйку? — пошкрябав Іван свою величезну долоню. А була вона в нього немала, бо й сам парубійко мав під два метри зросту. — Піду кудись на роботу найматися.
— І треба тобі було зачинатися з тим дурнем, — дядько окутався густим димом.
— А чого він першим ліз! — здвигнув плечима Сила. — Та я його не сильно того… Так, струснув легко.
— Еге, струснув! — вуйко Микульця засміявся, показавши рідкі зуби. — Ледве привели до тями. Та ж він тобі не просто сусіда, а начальників синок. Думати треба! — постукав він себе кривим пальцем по чолі.
— Що тепер поробиш, — зітхнув на повні груди легінь. — Тато казали: йди, синку, у світ. Маємо вас багато, а ти їси за чотирьох.
— Такого, як ти, справді легше забити, як прогодувати, — глузував вуйко, перепаковуючи клунки.
"Поліція!", — раптом пролунав крик, і залізничний натовп миттю стих, а далі почав розсипатися. "Ходімо", — кивнув старий, і земляки, із обвітреними, ніби витесаними з каменю, обличчями, стали пробиратися крізь вокзал. Одяг, мова та звички видавали в них мешканців гір. Або верховинців, як тут звикли казати.
Далеко вони не відійшли, бо й не було куди. На боковій вуличці у затінку дерев сіли на перекуску та роздуми. Та не встигли витягнути свій нехитрий селянський харч, як новий ґвалт привернув їхню увагу.
Назустріч їм біг обірванець, за яким гналося троє дядьків. "Злодій! Тримай злодія!" — кричали задні
Объяснение:
Державний Прапор України — це стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього й жовтого кольорів. Українське сполучення синього та жовтого кольорів — одне з найдавніших серед сучасних національних прапорів різних країн світу. Що нагадують ці кольори? Синій колір — це колір чистого неба, а жовтий колір нагадує пшеничне поле, що колоситься під ясним сонечком. Мабуть, саме тому наші предки вибрали такі кольори для свого прапора. Походить він від герба Галицько-Волинського князівства — землі, яку літописці називали Україною. Жовто-синій прапор (із жовтою смугою вгорі) був державним символом Української Народної Республіки. 28 січня 1992 року синьо-жовтий стяг було визнано Державним Прапором України, що закріплено в 20 статті Конституції України. Прапор — це честь держави. Синє небо над золотою нивою — ось який зміст вкладає нині в національні кольори кожен українець.
іноді коли тепло ми виходимо на вулицю.
Фізкультура мене навчила бути ціліспримованим та сильним. Наш вчитель(ка) дуже добре до нас відноситься. ми граємо у футбол баскетбол та інші ігри.
Тому і фізкультура мой(я) улюблений предмет