Написати твір-роздум на тему: «До чого треба дослуховуватись в житті - до розуму чи до серця?» можна так:
Часто людина задає собі питання, до чого ж треба дослуховуватись в житті? І найчастіша відповідь – до розуму. Звичайно, залишати розум холодним навіть у найтрагічніших ситуаціях – вищий пілотаж. Я вважаю, що діяти лише розумом, не зважаючи на емоції, зможе лише сильна та вольова людина.
Але чи правильно діяти лише за розумом? На мою думку, ні. Інколи необхідно прислухатись і до серця. Наприклад, одна людина переймається через якусь дрібничку. А інша людина, холодна розумом, розуміє, що проблема його товариша дріб’язкова. І не висловлює слова підтримки. Тобто може статись, що така людина поступово ставатиме емоційно-холодною та байдужою.
Не можна йти шляхом сприйняття навколишнього світу лише серцем. Адже у такому випадку легко звернути на неправильний шлях. Наприклад, Чіпка з твору П. Мирного діяв досить емоційно, що й привело його на невірну стежку. Отже, найкращим вибором буде жити і серцем, і розумом. Якщо тримати таке сприйняття світу в тандемі, то можна залишитись чуйною людиною, яка мислить розумно
Мені здається так, тому що багато людей помирає і сильно страждає із-за коронавірусу. якщо нічого не зміниться, може блимати велика частина людей. Хоч вже знайшли вакцинацію від коронавіруса але на всіх не вистачить. якщо нічого не зміниться то може багато чого змінитися в житті інших. наприклад люди не зможуть отримати роботу, не зможуть побачити світ, не зможуть отримати освіту. мир може просто не бути таким який був раніше, всі будуть ходити в масках, боятися усіх і всього. але ми все-таки надіємось на те, що все буде добре, і невдовзі усе це закінчиться як страшний сон.
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.