Осінь-восени (і-е) - “Восени дні стають коротшими, а ночі – довшими”; село-сільский (е-і) - “Набираюсь сил од природи, од сільського повітря”; дорога-подорожній (г-ж) - “Наче подорожній, стукала у вікно обмерзла гілка плакучої берези”; книги-книжковий (г-ж) - “У кожному книжковому магазині на зустріч із нами століттями чекають мудреці та філософи, учені та чудові оповідачі”; муха-мушка (х-ш) - “В хаті тишина, мушка не забринить”; кожух-кожушок (х-ш) - “На порозі з'явилася мама, тримаючи за руку Тараса, одягненого в кожушок”; плуг-плузі (г-з) - “Не журися, вірний воле, не здихай все важче, тяжко в плузі вік ходити, та й мені не краще...”.
Поза сумнівом, народні традиції — це культурна спадщина, до того ж у кожного народу — своя. Їх історія сягає глибини віків, поєднує в собі уявлення про світ, ставлення до релігії, ознаки побуту. І ми, нащадки великого народу, повинні берегти і примножувати це народне багатство, аби усвідомити, що є його частиною. Усвідомлення своєї причетності до великого народу є усвідомленням себе самого, своєї значимості у світі. Той, хто не знає своєї культури, цурається мови, не може з пошаною ставитись і до культури інших народів. Скільки обрядів довелося мені побачити: і весілля, і свято Купала, і свято першого снопа! Мені пощастило брати участь в усіляких Різдвяних дійствах… А скільки ще не побачено! Адже світ такий великий, життя таке дивовижне, а традиції допомагають збагатити його. Згадаймо хоча б безсмертні твори І. Котляревського «Наталка Полтавка», Г. Квітки-Основ’яненка «Маруся», М. Коцюбинського «Тіні забутих предків, автобіографічні твори О. Довженка «Зачарована Десна», М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять» та ін., у яких зображено широку палітру народних традицій. Я із задоволенням читаю книжки, які містять інформацію про історію і культуру інших народів, порівнюю наші звичаї з традиціями інших регіонів України та інших народів. Доволі приємно, коли виявляється, щоукраїнські традиції — багатші, мова — милозвучніша, пісні — мелодійніші. Яка гордість наповнює душу за увесь народ і за себе особисто. Отже, будучи частиною народу, не можна не цікавитися його душею, його життям — народними традиціями, що є його культурною спадщиною, бо, як писав Антін Могильницький: Кожен нарід, хоть би дикий, Любить свій родимий край, Любить отцівські язики, Свою мову і звичай.
