Про значення мови в житті людини, її функції в суспільстві сказанопереказано чимало. І не тільки майстрами слова, діячами культури, представниками політикуму різних країн, а й самою історією держав і народів. Тим дивнішим є той факт, що на початку XXI століття сучасній людині в Україні необхідно доводити прописну істину, блискуче висловлену російським письменником Костянтином Паустовським, — "Людина, байдужа до рідної мови, — дикун".
Спробую викласти кілька аргументів на користь такого судження. По-перше, дикуном називають людину з племені, яке перебуває на рівні первісної культури. Тож мовець, байдужий до рідного слова, добровільно відкидає себе на кілька століть назад (за культурою спілкування, світосприйманням тощо).
По-друге, дикун користується недосконалим з погляду сучасної людини знаряддям. Оскільки мова — це наше основне знаряддя спілкування, недбалий користувач мовними засобами мимоволі починає залежати від майстерних носіїв мови.
Нагадаю і переносні значення слова дикун — відлюдна людина, аморальна. Отже, мовний дикун ставить себе поза суспільством. То чи варто обирати для себе таку долю?..
Майстерно показав подібне дикунство Микола Кулішна прикладі Мини Мазайла. Автор комедії не тільки висміяв спробу змінити прізвище, а й довів безглуздість відмови від рідного. Куліш так гарно грає зі словом і так любить усіх своїх персонажів цієї п'єси, що разом із ним починаєш вірити: здоровий глузд має перемогти, а будь-яка людина може навчитися шанувати своє рідне слово, не принижуючи чужого.
І тут варто пригадати слова Ліни Костенко: Людей мільярди, і мільярди слів, А ти їх маєш вимовити вперше.
Не слід забувати, що вимовлене слово прокладає тобі дорогу в життя, показує тебе спільноті, допомагає створити відповідне оточення. А це вже вибір кожного — залишатися дикуном чи цивілізованою людиною.
Коли говорять про "жіночої поезії", то під цим, бути може не завжди справедливо, розуміють тільки рис особливої чувствітельності.ю задушевності, м'якості, часом - доброти і милосердя. Багато що з цього є у Лесі Українки. Здавалося доля весь час відчувала волю Лесі Українки до життя, її мужність і завзятість. Характер поетеси формувався в постійній сутичці з хворобою за право жити, діяти, творити. Вона пристрасно любила музику, але змушена була відмовитися від гри на фортепіано. Вона тягнулася до знань, але не могла отримати систематичної освіти і тільки завдяки широкому, світлого, видатному розуму і незвичайним здібностям стала образовеннейшім людиною, чия ерудиція в різних областях - від поезії до філософії, від економіки до всесвітньої історії - вражала всіх, хто зустрічався з ній. Поетеса пристрасно бажала, щоб слово її зрівняне бойової сталі. Для поетики Лесі Українки характерна єдність зорових і звукових уявлень. Її емоційний мова багата порівняннями, метафорами, алегоричними уподібненнями. Серце поетеси було поїстінне вогненним. Вона вміла самоотвнрженно любити добро, але також пристрасно ненавидіти зло і соціальну несправедливість. Скільки гнівних і лютих слів направила вона проти зачинателів кривавих воєн, жорстоких деспотів. Її лірика, завжди насичена живою думкою, в той же час сповнена безпосередністю почуттів і непідробної схвильованості. У самому стилі її віршів звучить ораторська, логічно відточена мова, і погляд її завжди спрямований у майбутнє. Так, іноді поетеса переноситься в "прийдешній вік": в колі щасливої родини дід розповідає про життя людей у минулому, тобто за часів Лесі Українки. І ця розповідь звучить немов "страшна казка": Так, дітки, світ наш вільний, милий Темниця здавався давнім людям; І справді був він нам тоді темницею: Нерідко був ярмом народ народові, У кайданах слово вільне журились, Полчеловечества людьми не кликали, Завзято йшов війною брат на брата ... Це устремління в майбутнє - джерело її життєствердною поезії. Леся Українка прожила 42 роки. Вона народилася 25 лютого 1871 року в Новоград-Волинському і померла в ніч на 1 серпня 1913 року в місті Сурамі, в Грузії. Біографія поетеси, як правильно зазначив один із її сучасників, міститься в її творах, а не в переліку зовнішніх фактів. Дитинство і юність, проведені головним чином на лоні української природи (Волинь, Київ, Полтавщина), принесли поетесі гостру, гарячу любов до батьківщини. У ліриці Лесі Українки, в її поемах і драмі-феєрії "Лісова пісня" ця любов виражена і в ясній симфонії пейзажних замальовок, і в прихильності до простої людини, і в глибокому знанні українського фольклору. З дитячих років захоплювали поетесу старовинні народні обряди, веснянки, хорові пісні, "щедрівки", мелодії і тексти яких вона запам'ятовувала і записувала. З великою мужністю та наполегливістю Леся Українка творила до останнього дня життя. Так.
Моє улюблене хобі футбол Я обожнюю ігри з м'ячем, а найбільше я люблю футбол. Як кажуть, футбол, футбол і ще раз футбол! Я граю в цю гру з весни до пізньої осені на спортмайдачику та шкільному стадіоні. А взимку я займаюся футболом у критому залі спортивного комплексу. Мене туди запросив наш шкільний вчитель фізичного виховання, який там теж веде заняття. Футбол — дуже цікава гра. Вона розвиває швидкість, кмітливість, точність реакції, витривалість. Що б не казали, а футбол тренує не тільки ноги, але й тіло в цілому. Футболісти також дуже загартовані люди, бо ганяють м'яча на свіжому повітрі з ранньої весни до пізньої осені. Також футбол є командною грою і розвиває згуртованість та командний дух. А найбільше в цій грі мене вабить її неперевершений азарт! Я стежу за європейськими та світовими чемпіонатами з футболу. І дуже радий, що останній чемпіонат Європи, Євро-2012, проводився саме в Україні та Польші. Ми з татом не пропускали жодного матча по телевізору. Звичайно, я дуже сподівався, що збірна України вийде хоча б у чвертьфінал. Але, на жаль, цього не сталося. Проте Андрій Шевченко був і залишається моїм улюбленим футболістом, хоч вже завершує свою футбольну кар'єру. Після виходу команди України з чемпіонату я вболівав за англійців, потім переключив свою увагу на іспанців. Хоч більшість моїх друзів підтримували Італію, я виявився правий. Іспанія виграла Євро-2012! Взагалі, моя улюбена команда — це донецький “Шахтар”, а в Європі - “Манчестер Юнайтед”. Втім, якщо в міжнародному турнірі грає “Динамо”, я завзято вболіваю за цю команду. Адже вона здобуває слави нашій країні. На жаль, я ще не побував на наших великих стадінах, тобто на “Олімпійському” та на “Донбас-Арені”. Коли я підросту, то побуваю обов'язково. Хочу подивитися на матчі власними очима! А ще візьму з собою на стадіон фанатську дудку та український флаг та щиро вболіватиму за улюблені команди!
Про значення мови в житті людини, її функції в суспільстві сказанопереказано чимало. І не тільки майстрами слова, діячами культури, представниками політикуму різних країн, а й самою історією держав і народів. Тим дивнішим є той факт, що на початку XXI століття сучасній людині в Україні необхідно доводити прописну істину, блискуче висловлену російським письменником Костянтином Паустовським, — "Людина, байдужа до рідної мови, — дикун".
Спробую викласти кілька аргументів на користь такого судження. По-перше, дикуном називають людину з племені, яке перебуває на рівні первісної культури. Тож мовець, байдужий до рідного слова, добровільно відкидає себе на кілька століть назад (за культурою спілкування, світосприйманням тощо).
По-друге, дикун користується недосконалим з погляду сучасної людини знаряддям. Оскільки мова — це наше основне знаряддя спілкування, недбалий користувач мовними засобами мимоволі починає залежати від майстерних носіїв мови.
Нагадаю і переносні значення слова дикун — відлюдна людина, аморальна. Отже, мовний дикун ставить себе поза суспільством. То чи варто обирати для себе таку долю?..
Майстерно показав подібне дикунство Микола Кулішна прикладі Мини Мазайла. Автор комедії не тільки висміяв спробу змінити прізвище, а й довів безглуздість відмови від рідного. Куліш так гарно грає зі словом і так любить усіх своїх персонажів цієї п'єси, що разом із ним починаєш вірити: здоровий глузд має перемогти, а будь-яка людина може навчитися шанувати своє рідне слово, не принижуючи чужого.
І тут варто пригадати слова Ліни Костенко: Людей мільярди, і мільярди слів, А ти їх маєш вимовити вперше.
Не слід забувати, що вимовлене слово прокладає тобі дорогу в життя, показує тебе спільноті, допомагає створити відповідне оточення. А це вже вибір кожного — залишатися дикуном чи цивілізованою людиною.