Сірий заєць почав думати про зиму. Його тіло почало вкриватися пухнастою шерстю, сіра випадала, а натомість сходила світла. І тоді, коли сіра ще не вилиняла, а біла не наросла, заєць мав жалюгідний вигляд. Тепер його міг побачити будь-який ворог.
Випав перший сніжок, і серед білих полів сірий заєць, який ще не встиг полиняти, був схожий на клубок брудного ганчір’я. Але поступово усе дужче білів і білів, пухнастішав.
Сірий заєць, полинявши, став білим. Але тут знову потепліло, сніг розтанув, потекли струмки, заблищало бо кілька днів видалося по-весняному щирих.
Заєць забився під загублений у полі пшеничний сніпок, переляканими очима лупав навсібіч, він уже почав думати, що зима так ніколи й не настане.
Побілілий заєць серед чорних полів не знаходив собі місця. Одного разу мало не наскочив на лисицю. Заєць дременув убік, лисиця почула — і почалися гони. Він плигав через кущі, робив величезний стрибок убік, і таки втік.
Заєць сподівався на нову зустріч із лисицею, бо знав, що вона полюватиме його, не забуде. Якби ж випав сніг, то можна б сховатися, а то світла шерсть повсюди зраджувала, і заєць боявся ходити навіть уночі, бо здавалося, що він у темряві світиться.
Проте лисиця стежила за ним. Одного разу вона вискочила з засідки й щодуху полетіла вперед.
Заєць помітив її з запізненням, але зробив стрибок убік, який вирвав його тіло з самісіньких зубів лисиці. Лисиця продовжувала переслідування, але вона була хитра лисиця, знала, що заєць їй трапився бувалий і дужий, знала, що повинна вдатися до хитрощів, бо інакше нічого не вдієш.
Нарешті таки випав сніг. Почався він удень, і заєць уважно стежив, як летять білі мухи, як опускаються на його шерсть.
Заєць, радий що тепер його не так-то легко й помітити, погасав трохи по полю, а потім гайнув у село.
Там гризнув ще не змерзлих качанів капусти, потім опинився в старому садку. В садку поживився вишневою корою, потім у сусідньому дворі поласував корою яблуневих саджанців. Він був ситий та веселий.
Лисиця все дужче відчувала голод, а тому частіше згадувала того прудкого зайця, який так легко тікав із-під її носа. Він навіть уже снився їй по ночах. І вони знову зустрілися. Лисиця одразу впізнала знайомого вуханя, а він — свою стару знайому. Вони бігли через засніжене поле. Лисиця набралася впевненості, піддала ходи, і тепер вони бігли на одній відстані, яка не збільшувалась і не зменшувалась. Аж раптом обидва помітили мисливців. Мисливці, що йшли забродом, усе більше й більше звужували кільце. Вони помітили лисицю, яка наздоганяла зайця, їхнє кільце розладналося, мисливці, нерівно прискоривши крок, посунули вперед.
Раптом мисливці майже кинулися вперед, залящали безладні постріли. Лисиця впала одразу ж, навіть не ворухнувшись. Заєць ще пробіг півкола, і коли стрибав, то під влучним пострілом кого тіло в повітрі зненацька здригнулося, втративши швидкість, і впало на сніг. Коли до нього підбігли, то навколо голови його червоніла квіточка крові.
Мисливці понесли здобич додому. Вони вже ступили на дорогу, як чоловік, котрий ніс у руках зайця, зненацька зупинився наче вкопаний: довговухий, звинувшись, вирвався, впав на дорогу, зразу ж схопився на ноги, і не встиг іще ніхто отямитися, як він уже курів через поле, закинувши ноги на плечі. Мисливці щось закричали йому навздогін, хтось засміявся,— і раптом усі почали реготати. Всім стало добре й затишно на душі.
Бач, який мудрий, бач, який хитрий, такого легко не вб’єш, такий кого хочеш обдурить, не тільки лисицю, а й їх, мисливців. І вони по-справжньому були раді, що заєць таки зумів вирватися на волю.
