Про людину можна судити по її праці. У всі часи працьовиті люди вважалися сильними та значущими. Наша праця нас годує, головне — це знайти своє призначення, своє ремесло. Адже без праці життя просто перетворюється в існування, безглузде марнування часу. Так все навколо втрачає свій сенс і свої барви. Це істина на всі часи, адже не просто так наші пращури передали нам у пам’ять про славу праці стільки приказок і прислів’їв. Праця проникає в різні аспекти нашого життя. Ми вибудовуємо свою думку про іншу людину, виходячи з її працьовитості та відношення до свого оточення. Саме людською працею було створено все те, що нас оточує та давно звично. Варто тільки замислитися, людина створила абсолютно все навколо: будинки, магазини, заводи, транспорт і багато іншого. Праця немислима без людини, а людина немислима без праці.
Вона виникає в житті людини у витоків її самостійності. Коли дитина йде до школи, вона йде працювати. Адже не тільки фізичну форму може набувати це поняття. Праця як отримання знань — дуже важливий етап у становленні життя людини. Тільки маючи знання, людина зможе отримати освіту, де вони будуть підкріплені навичками, що годуватимуть людину в майбутньому.
Слідом за отриманням освіти відкривається новий дорослий світ, де люди працюють не покладаючи рук для забезпечення своєї сім’ї. Кожна професія потрібна та приносить загальну користь.
Отже, важлива не форма праці, а її якість. Саме про це не варто забувати при виборі свого ремесла.
Вода… Це слово означає прохолоду, чистоту, життєдайність… Вода – це, мабуть, найважливіша речовина для усіх живих істот на Землі. Без неї не існувало б ані людей, ані рослин, ані тварин тощо. Вода важливіша за нафту, вугілля, залізо, золото та срібло тощо. Адже людина може прожити без бензину, без залізної лопати тощо, без прикрас. Навіть без пічки, в крайньому разі – може, а от без води аж ніяк.
Вода повсюди навколо нас – у водоймах та підземних джерелах, у краплях дощу, листі та соковитої трави, овочах та фруктах. Вона наповнює життям усе на землі.
Тож я вважаю, що варто розуміти, що така просто і звична речовина як вода – насправді скарб, якому ми завдячуємо існуванням. Тому треба берегти її, хоча б з егоїстичних міркувань!
Ми звикли називати себе й суспільство, до якого належимо, українською нацією. Ми пишаємося національною історією, творимо національну культуру, розвиваємо національну економіку… А що ж означає таке популярне сьогодні слово «нація»? Учені досі не змогли дати йому точне визначення, однак стверджують, що нація – це певний колектив людей, які мають спільне походження, спільну культуру і, найголовніше, спільну мову.
Український народ має давню історію, він витворив оригінальну й неповторну культуру, відому всьому світові.
Однак найголовнішою його ознакою, що дає йому право називатися нацією, є мова – його найбільша духовна цінність, його суть, основа його буття. Саме мова формує і визначає свідомість, творить людину, культуру, історію. Це найдорожчий скарб, переданий українцям сотнями й сотнями попередніх поколінь, виплеканий у давньому переказі, у народній пісні, у влучній приказці. Пригадаймо слова Панаса Мирного: «Найбільше і найдо¬рожче добро в кожного народу – це його мова. Ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування». Народ без мови не існує, отже, плека¬ючи рідну мову, ми зберігаємо душу свого народу.
Від покоління до покоління, долаючи численні перешкоди, українці розвивали народну й літературну мови. Адже вільне, творче слово – це душа народу. Якщо в народу відібрати його мову, він зникне, втративши культуру та історію. Ось як про це свого часу сказала Ліна Костенко:
Нації вмирають не від інфаркту,
Спочатку їм відбирають мову.
Українська мова ввібрала в себе все найкраще, найніжніше, найвеличніше, наймудріше, найблагородніше, найпоетичніше і найболючіше – перший крик немовляти, яким воно сповістило про свою появу на світ, і останній зойк прощання людини зі світом, дзвінкий сміх щасливої дитини і зворушливий плач сироти, тугу чумаки в далекій дорозі і розпач кріпака на важкій підневільній праці, радість творчої праці та побратимської вірності і розчарування від холодної людської байдужості, блакить високого неба і золото пшеничних ланів, багрянець світанкових заграв і срібло перлистих рос, могутність бурхливого Дніпра і плин тихого Дунаю, міць столітніх дубів, що символізують силу української нації, і тихий шепіт шовкових трав, гіркоту поневірянь на чужині і від чуття піднесеності в молитві до Бога за рід свій, за Україну, за мир, добро і спокій на всій планеті.
А Вкраїни ж мова –
Мов те сонце дзвінкотюче,
Мов те золото котюче,
Вся давність і обнова – Українська мова.
(П. Тичина)
Мова дається одвіку й довіку, це – спадкоємність не лише в межах роду, а й цілого народу. Українська мова – це святі скрижалі нашої нації, тому її слід берегти, пишатися нею, завжди пам’ятаючи про її значення, про її рятівну, цілющу, відроджуючу силу:
Ми з нею відомі усюди,
Усе в ній, що треба нам, є,
А хто свою мову забуде,
Той серце забуде своє.
Вона, як зоря пурпурова,
Що сяє з небесних висот.
І там, де звучить рідна мова,
Живе український народ.
(В. Сосюра)
Один давньогрецький філософ казав: «Заговори, щоб я тебе побачив». Це дуже символічний вислів із глибоким змістом. Якими побачать українців інші народи, залежить від самих українців. Ми хочемо бути багатомовними та освіченими, хочемо, щоб про нас знав увесь світ. Для цього ми маємо засвітитися любов’ю передусім до рідної мови як до найсвятішого скарбу нашої нації.