Ми-українці. Живемо у вільній і незалежній державі - Україні. Розмовляємо рідною державною українською мовою. А мова в нас красива і багата, мелодійна і щира,як і душа українського народу. Народ наш завжди славився працелюбністю,щирістю,добротою і чарівною Піснею. Бо завжди в Україні співали всі-дорослі й діти, з піснею легше було жити,у ній можна було передати любов і тугу,щастя і радість,свої мрії і надії. А рідною українською мовою людина не тільки розмовляє,а й мислить. І навіть коли людина знає багато мов,уміє розмовляти ними,то думає завжди тільки рідною. І земля українська стародавня,така ж давня і наша мова. Чарівна родюча земля здавна приваблювала завойовників. Чужинці чимало разів намагалися загарбати Україну,щоб привласнити і щоб панувати на ній , бо ж тут і клімат прекрасний, і чорноземи багаті та родючі,і краєвиди казкові. От і нападали загарбники,а українці боронились і часто гинули у кривавій боротьбі за свою землю. Протягом віків відстоював народ свою землю. Коли перемагав, то знову розквітала наука, культура, мова, в селах і містах знову було чути радісну пісню. А коли зазнавав поразки у грізній битві-все занепадало,бо завойовники нав’язували українцям свою культуру, свою мову і свою владу. Важко було зберегти щось своє,але народ плекав рідну мову в піснях,казках та передавав від роду до роду її, як дорогоцінний скарб,щоб не загинула!
Скільки існує людський рід, стільки йде боротьба за незалежність, свободу, мирну працю на своїй землі, за свою родину. І українські думи, і руські билини сербські юнацькі пісні розповідають нам по далеке минуле, у якому людей різних національностей поєднувало одне: бажання жити у злагоді, ростити дітей, пишатися ними, вчити їх цінувати життя. Але завжди були такі, кому не до вподоби чужі мрії про щастя, вони намагалися зруйнувати, знешкодити все, щоб володіти не тільки чужими землями, а й чужими душами. І всюди зустрічали опір.
Відтоді, як відбулася битва на Косовому полі між сербами і турецькими полчищами, минули віки. Війна — трагедія для кожної людини. Не менше мужної щоб здобути перемогу, виграти війну, треба і тим, хто залишається вдома — матерям і дружинам. Дев’ять синів Юговичів виростила мати. Вони воювали у війську на Косовому полі, і всі склали голови, пе відступивши перед ворогом. Там і Юг- Богдан, батько цих доблесних воїнів. Свідченням того, що це були легені незрівнянної мужності, є милість Бога, який дав матері «очі соколині… білі крила лебедині». «Тож вона майнула на Косове», де й побачила синів і свого ми мертвими. Балада не описує сам бій, але за до деталей ми можемо уявити весь його жах. Цей жах уже в тому, що мати «бачить мертвих Юговичів дев’яв десятого — батька Юг-Богдана». Атрибутами їхньої слави є дев’ять списів, що в землю вбито, а на кожнім тім списі сидить ясен сокіл. Із соколом ми асоціюєм душі загиблих героїв. А ще при кожному воїні кінь стоїть юнацький, а ще кожному — лев прелютий. Кінь юнацький — це відвага, а лев прелютий — ненависть Юговичів до ворогів.
Звідки мужність у синів? Від батька Юг-Богдана, а ще від матері: коли «заіржв ли дев’ять добрих коней, заревіли дев’ять лютих левів, дев’ять соколів заклетотали сльози гіркої не зронила» матір, бо «тверде старенька мала серце». А чому не плаеш мати? Вона розуміла: загинули сини за свободу землі рідної. Незламний твердий дух виявляє мати, коли плачуть невістки, що водночас стали вдовами. І лише не витримало серце матері, коли два ворони-круки принесли старенькій юнацьку руку. «Серце тут напружилося в неї, з болю серце в неї розірвалось…»