Повість видатного українського письменника М. Коцюбинського «Дорогою ціною» розповідає про важке життя українського народу у XIX столітті. Головними героями повісті є молоді люди – Остап і Соломія, доля яких була достатньо типовою для того часу. Українські селяни, довгі роки перебуваючи у неволі, загнані та знесилені, все ж таки не бажали миритися зі своїм становищем. Знаходилися сміливці, які не бажали до кінця життя залишатися під панським ярмом. Багато селян у ті часи бігло у дальні краї, рятуючись від кріпацтва та знущань, і обирали вони для вільного життя Дунай. Нажаль, і там селяни не могли себе відчувати у небезпеці і спокою, бо пани ловили втікачів, і якщо і не засилали їх до Сибіру, то повертали до маєтку і там ще більше з них знущались. І невідомо, що було краще – загинути, відчувши себе вільним чи залишатися на все життя безправним кріпаком.Головні герої повісті «Дорогою ціною» дуже кохали один одного, але розуміли, що не отримають бажаного сімейного щастя, залишаючись під владою панів. Оскільки для хазяїнів вони були лише звичайним живим товаром, то сталося так, що закоханих розлучили і Соломію насильно віддали заміж за хурмана. А Остапа пан вирішив закатувати за його сміливі слова, сказані проти господаря. Все це й стало причиною втечі закоханих.Головною метою парубка було прагнення жити вільно, серед таких же вільних людей, та й Соломія мріяла оселитися десь у вільній слободі, завести господарство та спокійно жити, піклуючись про свій добробут і коханого Остапа. У своїх бажаннях вони були не поодинокі, і не лише вони розуміли, що під паном ці бажання ніколи не здійсняться, а для спокійного та щасливого життя перш за все необхідна воля та свобода вчинків. Цілими родинами селяни бігли від панського знущання і кривди, та в пошуках щасливого життя підтримували один одного.Важким виявився шлях молодих людей до волі. Але й за кордом, де вони сподівалися знайти свободу, їх не чекало жадане щастя. Остапа поранили, потім він і Соломія потрапили у злодійське гніздо до циганів, через що Остап опинився у в’язниці, звідки його планували відправити назад до пана. Соломія просто не уявляла свого життя без Остапа і прагнула його найскоріше визволити. Під час переправи через Дунай вона разом в Іваном Котигорошком спробувала це зробити, але спроба ця закінчилася трагічно. Іван і Соломія загинули.А ось Остап залишився живий. Пройшов час і він повернувся на берег Дунаю – туди, де хвилі позбавили його найдорожчого, що було в житті – коханої Соломії. На все життя на тілі Остапа залишилися сліди катувань від свого пана, від москалів і турків. Все життя не загоювалася рана на його серці, до кінця днів його душа залишалася порожньою, бо не було поряд Соломії. Дуже самотнє і гірке життя прожив самотній Остап, чекаючи, доки його душа не з’єднається з душею нареченої.У всі часи люди прагнули жити у свободі, прагнули будувати особисту долю за своїм порозумінням, а не за вказівкою господарів. І зараз можна привести безліч прикладів прагнення до волі і незалежності, які доводять необхідність особистої свободи, бо лише в цих обставинах людина буде спроможна гармонійно розвиватися і будувати щасливе майбутнє. Одним із таких прикладів і є доля Остапа і Соломії із повісті М. Коцюбинського «Дорогою ціною».
У книзі Юрія Винничука “Місце для дракона” все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїдний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору – щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші. Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона. Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди. Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розповідає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві. “Життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”. Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа. Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати – сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!” – роздумує автор. Доповнює ці апокаліпсистичні роздуми фастасмагорія про тоталітарне місто щурів “Ласкаво в Щуроград”. Автор говорить вустами головного персонажа: “Ми народ ліриків, а не воїнів. І вже тому приречені на загибель. Народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією. Це лише юрба, об’єднана мовою, вишиванками й піснями про безсмертя. Зважте – співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті!”.
