1. Не говорити правду – це чесно.
2. Не кривдити менших і слабших – це гідно.
3. Не брати того, що тобі не належить – це чесно.
4. Не виконати домашнє завдання – це нечесно.
5. Не допомагати батькам у домашній роботі – це
6. Не пояснити товаришеві завдання – це негідно.
7. Не реагувати на зауваження вчителя – це негідно.
8. Не помічати неповаги до людини – це гідно.
9. Не помічати старших, які стоять біля тебе в міському транспорті – це негідно.
10. Не вміти терпляче вислуховувати тих, із ким розмовляєш, - це негідно.
Давно це було, у краї щасливім та квітучім. Ніколи не було там холодно, ніхто не сумував і не журився. Правив цим краєм цар, що мав одну доньку — царівну Осінь. Росла вона стрункою та гарною: мала коси, як золото, очі — як синє небо. Коли виповнилося їй вісімнадцять років, посватався до неї славний лицар Вересень.
Погодилась Осінь, бо припав їй до серця цей юнак. Лише висловила бажання, щоб приніс він весільний подарунок — перли заморські. Вирушив лицар у путь-дорогу, а царівна взялась до роботи — гаптувати вбрання весільне. Була вона вмілою та спритною — і за якийсь тиждень вигаптувала і фату, і сукню. Одного дня сиділа вона біля вікна світлиці. Раптом бачить: вершник скаче до палацу. То був чаклун Жовтень. Під’їхав, гарцюючи, до вікна й вітається:
— Здрастуй, царівно Осінь! Почув я про твою красу незрівнянну, і от я біля твоїх ніг тебе, будь моєю дружиною! Привіз я весільні подарунки: парчу золоту і корали багряні.
Промовляє Жовтень, а водночас чарує, чарує — та й зачарував царівну Осінь. Забула вона свого нареченого і дала згоду бути Жовтневі за дружину. Вже й день весілля з ним призначила.
От і настав цей день. З усіх усюд з’їхалися гості. Лине музика, пісні величальні. Веселяться гості, п’ють мед-вино за здоров’я молодих, танцюють, співають. Саме в цей час Вересень повернувся з весільним дарунком. Зупинив коня й питає в людей:
— Що це святкують?
— Наша царівна Осінь за Жовтня заміж іде!
Побачила царівна Осінь, що небо затягло хмарами, визирнула у вікно — а там у траві перли розсипані. Вмить згадала вона про нареченого свого і зрозуміла, що була зачарованою. У гніві кинулась до Жовтня:
— Геть звідси, підступний! Хотів ти мене обдурити, так знай: не потрібен мені ні ти, ні твої подарунки!
Зажурилася Осінь, засумувала, але що ж робити? Пішла вона до мудрого Листопада за порадою, а той і каже:
— Не зможеш ти повернути назавжди свого синьоокого ласкавого Вересня, бо сильні чари має Жовтень. Проте позбався його подарунків, і тоді через рік прийде твій коханий. Однак лише на місяць. А зараз заспокойся й спочинь.
Так і зробила Осінь. Кинула шовки золоті, корали багряні, підхопив їх вітер та поніс. Зачепились дарунки Жовтня за гілки дерев — і стали ті золотисто-багряними, але сумною була їхня краса.
Багато води спливло з тих часів. Бачили ви, як щороку, наприкінці вересня, вкривається земля сріблястою памороззю? То Вересень дарунки свої Осені приніс. Потім знову чаклує Жовтень: золото і корали — свої принади — по деревах розкидає. Плаче, тужить Осінь за своїм втраченим нареченим, і втішає її мудрий сивий Листопад.
