У снігура маленькі очі схожі на бусинки. Він круглий, і в нього маленькі лапки. Цей птах має маленькій дзьоб, і в нього ніби на грудях червоний фартушок.
Слова мораль, етика сприймаються в наш час неоднозначно. З одного боку, всі ми начебто розуміємо, що без моралі жити не можна. З іншого — моральне легко набуває в нашій свідомості присмаку чогось набридлого, нещирого: «моральний кодекс», «морально-трудове виховання», «моральна стійкість» людини-гвинтика . Чи не закладені ці нещирість і докучливість у самій природі моралі? Одвічні пошуки й проблеми людської душі, що ми їх звемо моральними, — це, звісно, цікаво, важливо для кожного. Але, можливо, правий Фрідріх Ніцше, і найсуттєвіше в житті людини починається якраз «по той бік добра і зла»? Так, порядна людина має зважати на вимоги моралі. Проте хіба ж ми не бачимо, як раз у раз святкує життєві перемоги саме той, хто здатний через ці вимоги переступити? І про яку порядність може йтися на голодний шлунок? Може, високі моральні переживання — привілей тих, хто вже має достаток? А може, вся моральі полягає саме в тому, щоб здобувати достаток, звільняючи себе і своїх близьких від злиденності й принижень, несумісних з людською гідністю? А різні герої й альтруїсти-фанатики — чи не краще взагалі без них?Може, й справді, щаслива та країна, котра не потребує героїв? Чому ж тоді мимоволі завмирає серце, стикаючись із проявами справжньої моральної шляхетності? З одного боку, нам твердять про пізнання добра і зла. З іншого — кому не доводилося стрічати простих і щирих людей, котрі й гадки не мали ні про які філософії моралі, а проте вирізнялися бездоганною добротою? І навпаки — високоосвічених негідників, що зі знанням справи творили зло? Втім, ставлячи всі ці запитання, ми вже занурюємося в царину етики, царину роздумів про людську моральність. Бо ж від оцих гірких і пекучих питань неможливо просто відмахнутися, до них знову і знову підводить нас саме життя. І ще одне: чи можуть узагалі існувати якісь остаточні загальнозначущі відповіді на такі запитання, чи не йде кожен тут своїм шляхом і обирає те, що йому ближче? А коли так — навіщо потрібна тоді наука етика? Поміркуймо. Насамперед зважимо на те, що й справді поняття моралі й моральних цінностей у нас, м'яко кажучи, заексплуатовані. За роки радянської влади ввійшло у звичку латати «моральним чинником» усі дірки дряхлі-ючого суспільного організму; не дивно, що у своєму падінні збанкрутіла система потягла за собою все пов'язане з нею — так криза моралі соціалістичної обернулася на девальвацію моралі загалом. Тим часом чим гостріші проблеми постають перед нами, чим непевніші перспективи на майбутнє — тим невідворотніше прагнення сучасної людини знайти якийсь твердий Грунт під ногами, те, заради чого варто було б жити, що могло б слугувати своєрідним камертоном її збудженій душі, мірилом її вчинків. Свідомо чи несвідомо вона знову й знову звертається до кардинальних питань моральності, питань вибору моральних цінностей. Ми не можемо відкинути їх узагалі — так той, хто вирішив би не дихати, хвилиною раніше або пізніше все ж таки ковтне свіжого повітря. Втім, окреслена ситуація заслуговує на те, щоб придивитися до неї пильніше. Адже — попри всюзаяложеність традиційних моральних стереотипів, що давно всім набили оскому — чи можемо ми щиро сказати, що наше життя, наша культура справді будувалися на засадах моральності? Що в перебігу повсякденного існування надто багато важили і важать уявлення про добро і зло, гідність і честь, обов'язок, повага до людини, вірність слову і переконанням? Ні, сказати так ми не можемо; сьогодні від нас, на жаль, дуже далекий нормальний стан людської культури, осердям якої є перелічені поняття й цінності. Невдовзі після першої світової війни й фатальних соціальних змін, з якими збіглося її завершення, всесвітньо відомий мислитель-гуманіст Альберт Швейцер (1875—1965) ставить епосі медично точний діагноз: культура, в якій деградують засади етики, приречена на занепад1. Як не прикро, підтвердження цього діагнозу ми нин гаємо на прикладі нашого суспільства. Гіркий парадокс полягає в тому, що нашу культуру ще й дотепер, після всього пережитого протягом останніх років, найповніше, мабуть, характеризують три славнозвісні принципи колишнього соціалістичного культурного будівництва — принципи партійності, ідейності, народності, — але в найбільш низькому, гротескно спотвореному їхньому втіленні. Так, наша культура була й залишається партійною (хоча тепер уже й багатопартійною), принаймні в тому розумінні, що вона призвичаює нас співвідносити слова та вчинки людей насамперед не із загальнолюдськими критеріями справедливості, істини, добра, а з частковими, власне партійними (лат. pars, partis — то і є частка) інтересами тих чи інших, явних або прихованих сил.
Именно так, гимном верности, называют повесть «Белый Бим Черное ухо», написанную Гавриилом Троепольским. И этот гимн поется собаке, существу, которое на такую любовь и преданность, что и не каждому человеку под силу. Как-то уж повелось, что под выражением «друг человека» все сразу подразумевают собаку, и она эту свою дружескую миссию выполняет сполна: что хозяин в нее заложит, то она и будет делать, преданно, без сомнений, неукоснительно. А вот почему человека не называют другом собаки? Почему человека вообще не называют чьим-либо другом? Наверное, потому что человек отказывает себе в счастье жить по своим чувствам, по порывам души – он постоянно оглядывается, что-то подсчитывает, прикидывает, размышляет, а в итоге – предает и себя, и свою мечту, и своих близких. А собачья душа совсем другая. Она не умеет быть расчетливой и хитрой, она полностью отдается своему любимому хозяину. Вот и в этой истории, начавшей так необычно, сполна раскрывается преданная и любящая собачья натура. Писателю Ивану Иванычу понадобился щенок, да чтоб непременно породы сеттер. Когда он пришел к своему знакомому выбирать щенка, то обратил внимание на одного кутенка, который оказался выбраковкой. Иван Иваныч был одинок, вот и этот щенок находился отдельно от своих братьев и сестер, и только потому, что цветом не вышел. Избитая фраза, но по-другому и не скажешь: встретились два одиночества. Встретились и стали жить вместе. И был бы Бим самой счастливой собакой в мире (каким он себя и чувствовал) до конца своих дней, если бы однажды не появились в их с хозяином квартире странные люди, пахнущие лекарством и одетые в белые халаты. Не знал Бим, что его хозяин еще с войны под сердцем осколок носит. Ивана Иваныча увезли, а Бим, как и наказывал ему хозяин, остался его ждать. Но каким утомительным для верного пса оказалось это ожидание. Сердце собаки не могло успокоиться, что его друг где-то там, один, без его Но он бы дождался его, обязательно дождался дома, если бы не вмешательство злых людей. Именно из-за Тетки Биму пришлось покинуть дом и отправиться на поиски хозяина. И началась череда его злоключений. Пес просто искал своего Ивана Иваныча, он не требовал ничего и ни у кого, несмотря на то, что нуждался в поддержке и Но люди, особенно взрослые, почему-то очерствели, почему-то не хотели его ни слышать, ни понимать. Но, если они не могли или не хотели ему то почему считали себя вправе распоряжаться его жизнью? Так что истинно человеческие черты к предательству, подлости и равнодушию – Бим прочувствовал на своей шкуре в полной мере.И только дети жалели его и пытались понять. Видимо, детские сердца ближе к природе и чувствовать боль даже собаки. Долгим был путь Бима, многих людей он на нем повстречал, но верным остался только одному. Он до последней секунды стремился к нему, он даже умер в движении, пытаясь расцарапать железную дверь фургона. Так его и нашли лежащим у самого выхода. Бим погиб от черствости и злобы людей, от их равнодушия и неумения понять ближнего. И пусть хоть каким-то успокоением для него будет то, что и хозяин его не бросил – нашел, забрал и похоронил в лесу друга, отдавшего за него жизнь.С сайта http://online-urok.ru
