ми живемо в неспокійному світі відчуження людини від своєї суті. криза людини, духовна криза людства — нині найбільша тривога світу. людина змаліла і заплуталась у надпродукції речей, ідей та арсеналів зброї — і свої витвори вона почала ставити понад свого творця.
на вітрині мод зарясніло слово «духовність». воно вже стало легким, як полова. одні для заповнення духовного вакууму заводять духові оркестри й агітмузей у приміщенні храму. ті почали давати служителям культу громадські доручення. ті несуть своїх дітей до церкви охрестити, але потім не вчать їх жити по-християнському. ті збирають матеріал про пришельців із космосу та цікавинки з індійської культури. інші, зрештою,
духовні зусилля в науковій та мистецькій праці — і теж наче входять у сферу духовного…
але чому ці похвальні заняття не виробляють того високого етичного ідеалізму, ефірної любові, безкорисливого служіння ідеалам, які породжувала висока віра, що йшла від нагірної проповіді христа?
будівельні камінці вторинного походження можна цінувати, збирати, шліфувати, але храму з них не збудуєш. згадаймо давній переказ про двох будівників. одного чоловіка з тачкою, наповненою камінням, запитали: «що ти робиш? » — «та от звеліли возити каміння — вожу». «а що ти робиш? » — запитали другого, такого ж. — «я будую собор святого петра».
собор святого петра в римі стоїть завдяки тому, другому. всі великі собори минулого — це, передусім, пам’ятки високого духу. всі великі творіння данте, рафаеля, сервантеса, шевченка — це теж творіння не пера і пензля, а творіння духу. всі безумно одважні пошуки невідомої землі, експедиції колумба і магеллана йшли від одержимості духом і великої віри у великого бога.
без віри, що гори рушить, малі люди будуть надити рибку на мілині й гризтися за привілеї, і ніколи не знатимуть: «хто моря переплив, спалив кораблі за собою, той не вмре, не здобувши нового добра» (леся українка). де і коли люди відірвалися від джерел? xx століття визріло як епоха доктрин, експериментів, винаходів. запаморочливі відкриття змінили образ світу. люди заметушилися в силовому полі науки — і свіфтівський дивний острів ляпуту раптом піднявся вгору в образі гордого самовдоволеного божества, яке нібито все може. виявилося, що на зворотному боці того ідола — чорна діра, що запаси духовних і моральних сил людини занадто слабкі цього ідола. і в цьому моральна криза нашої епохи.
суєтні люди і сірі воли науки підхопили легенду про всемогутнього ідола і запишалися. великі ж вчені забили тривогу. володимир вернадський: «науковий розвиток не може йти без зв’язку з живою роботою думки одночасно у філософії і релігії». тейяр де шарден: «…моральність динамічна мусить бути звернена в майбутнє — в пошуках бога …добре в кінцевому результаті лише те, що спричинюється до піднесення духа на землі що спричинює духовний розвиток землі».
антагонізм науки й віри — це неіснуюча проблема, вигадана, догматиками, які не знають ні науки, ні віри. за всієї відмінності сприймання феномену духа французом шарденом, українцем вернадським і звичайним селянином вони однаково розуміли головне: дух дає нам силу, сенс і перспективу. зрештою, це міг би розуміти кожен: адже наша ера відкрилася найбільшою духовною революцією саме через діяльність тих апостолів, яким євангелія заясніла і — вперше в історії — заговорила різними національними мовами.
ми втратили це розуміння не лише через фетишизацію науки і людську слабість перед світом речей. у нас держава організувала духовну розруху і руйнувала духовну культуру протягом трьох поколінь. морально стероризована, духовно ослаблена людина, приглушена тотальною пропагандою бездуховного матеріалізму, звикала до примітивного, кон’юнктурного мислення.
наше виховання орієнтувало дитину на задоволення матеріальних потреб і зневажало тисячолітню мудрість самовдосконалення. фальшива псевдонаука орієнтувала на перекручене тлумачення високого ідеалізму і проповідництва наших класиків. ми загубили ключ до їхньої душі — до спадщини. школа систематично руйнувала ту культуру, яка й сама легко руйнується без щоденного плекання.
не будемо спрощувати: ніхто навмисно моралі не руйнував — зруйновано основу, на якій тримається споруда моралі. ця основа — абсолют.
великі християнські цінності — істина, добро, краса — були вистраждані й осягнені на висхідному шляху служіння богові. в основі їх лежить той безкорисливий ідеалізм, який стає потребою високої душі, спрямованої до бога. тільки абсолют був джерелом і провідною зорею.
крах цінностей починається з узаконеного грабунку і заперечення бога. висхідний шлях духа відкинуто. під істину робляться личини правдоподібності. добро — вимовляють з посмішкою, красу зневажають і використовують для потреб… заповіді в релятивістському тлумаченні втрачають силу морального закону.
— шануй отця і матір твою — дивлячись, хто вони.
— не убивай — дивлячись, кого.
— не давай кривих свідчень — дивлячись, чи корисно…
АРОМАТ ЛЬВОВА
Після кількагодинної прогулянки вулицями Львова починаєш відчувати себе мислителем загальнолюдського значення. Сюди приїжджають не просто подивитися, а духовно наснажитися. Не один колишній львів'янин, нині мешканець Києва, а чи Москви, чи Нью-Йорка, сподівається знову наситити своє серце флюїдами Львова, відчути солодку відповідність свого внутрішнього ритму з пульсом буття. У ту мить, коли довговічне каміння нашіптує про нетлінні цінності світобудови, коли історію прочитуєш навіть дотиком руки,— кров по жилах струменить так лагідно, як вода лісового струмочка.
Різноманітні вежі, шпилі, куполи, колони є ніби вулканічним виверженням духовної магми людства, яка так буйно прорвалася назовні з невидимих глибин у цьому місті, що зветься Львовом, і застигла в дивовижних архітектурних формах. Тут сповнюєшся відчуттям, що життя не минає даремно.
Невеликий архітектурний комплекс Вірменського катедрального собору є питомим фрагментом Львова, без якого той не був би самим собою. Мікросвітові собору притаманна аура, у якій народжуються емоції, здатні народжуватися тільки тут.
Заснований 1356 р., він став і культовим осередком численної вірменської громади й одним із культурних центрів львівського поспільства. Щоразу, крокуючи Вірменською вулицею, радо відчуваєш, як силует вежі храму, спроектованої Петром Красовським із Лугано, лагідно проникає в твою свідомість. Відгороджене ґратками подвір'я Вірменського собору викликає непереможне бажання потрапити під його склепіння, бо здається, що, ступивши за цей поріг, опиняєшся в іншому вимірі простору і часу. І ось ти стоїш між сивокамінними колонами аркадних ніш, та ще за непроникною стіною дошкульного львівського дощу, без якого такі хвилини немислимі: саме дощ створює ледь помітне водяне екранне полотно, на якому пробігають живі картини минулого. І це казково! А якщо спроби споглядання візій виявилися марними, то можна згадати яскраву сцену з відомого кінофільму за участю Михайла Боярського «Д'артаньян і три мушкетери», у якій відбувається дуель гасконця з Атосом, Портосом і Арамісом. Місцем зйомки її й стало це подвір'я. Тут же — надгробки з епітафіями 600-річної давності, з яких удається зрозуміти хіба те, що й могили не вічні.
Вулиця Вірменська — одна з не багатьох, яка передає львівську старовину найчіткіше, так би мовити, стійко утримує її аромат. Лаконічна й виразна форма ренесансного порталу житлового будинку № 20 чи не найкраще засвідчує собою XVI ст., яке на Вірменській «випинається» з багатьох кутків і ніяк не поступиться наступним століттям. Навіть Хронос, котрий є символом швидкоплинності часу, фігурою котрого оздоблений фасад однієї з найцікавіших кам'яниць Львова — ампірний будинок «Пори року», ніяк не може зарадити такому повільному рухові століть на цій вулиці. Навіть зодіакальний фриз, яким оздоблено цю ж кам'яницю, своїми дванадцятьма сузірними знаками втричі швидше лічить перебіг року, однак історична зміна віків усе одно ледь торкається вулиці Вірменської. Приваблюють рельєфи роботи Гартмана Вітвера на сусідній кам'яниці № 21, на яких прадавні міфологічні мотиви, напевно, також покликані символізувати людський поступ через народження нових поколінь. Поколінь, яким хоч і накреслено передавати одне одному естафету конкретної миті — «тепер і тут», а все ж таки судилося колись оволодіти часом завдяки подоланню простору...
Фонетика. Орфоепія. Орфографія
Урок №57
Тема. Ненаголошені [е], [и], [о] в коренях слів. Правопис. Орфограма (практично).
Мета:
□ навчальна: систематизувати й узагальнити знання учнівпро написання ненаголошених голосних [е], [и], [о] в кореняхслів; формувати орфографічні й орфоепічні вимоги ненаголошених голосних [е], [и], [о] в коренях слів;
□ розвивальна: розвивати вміння школярів працюватиколективно та самостійно; логічне мислення, творчу уяву;мовленнєві навички;
□ виховна: виховувати особливе ставлення до природи, бажати примножувати її красу.
Внутрішньопредметні зв’язки: морфологія, синтаксис, лексикологія.
Міжпредметні зв’язки: мова, література, українознавство.
Тип уроку: урок засвоєння нових знань.
ХІД УРОКУ
I. ОРГАНІЗАЦІЯ КЛАСУ
II. МОТИВАЦІЯ ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.
ПОВІДОМЛЕННЯ ТЕМИ, МЕТИ І ЗАВДАНЬ УРОКУ
III. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ, УМІНЬ І НАВИЧОК
Гра «Створіть нове слово»
► Змініть частину мови за до наголосу:
іменник — прикметникіменник — дієсловопогані —цвіту —кленові —дзвони —Творче конструювання
► Складіть речення із парами слів.
Дорога — дорога, припасти — припасти.
IV. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ
Робота з таблицею
► Як перевірити написання слів із ненаголошеними [еи], [ие], [0у].
№ПравилоПриклади1Змінити форму словаГолуби — голуб, весло — весла, листи — лист2Дібрати спільнокореневе словоРозумний — розум, гречаний — гречка, зупинити — зупинка3Літера е в сполученні-ере-, -еле-Череда, зеленіти, береговий4Літера и в сполученні-ри-, -ли-Крижаний, кривавий, блищати5Випадний [е]Травень (травня), човен (човна)