-Яке твоє захоплення? - запитала Вікторія - Я люблю малювати,- сказала я - Зрозуміло...,- задумливо відповіла моя нова подруга - А твоє? - Я дуже люблю співати.
Моя родина дуже бережливо відноситься до речей, пов’язаних з історією нашого роду. так, з покоління в покоління предмети інтер’єру, особливі речі та фотографії. завдяки такої традиції я дуже добре знаю біографію моїх предків. так, мені відомо, що бабуся моєї бабусі була відомим у полтаві лікарем. до неї приїжджали із різних кутків країни. під час великої вітчизняної війни вона була головним лікарем у військовій лікарні та врятувала багато наших співвітчизників. були випадки, коли вона залишалась у лікарні на троє, четверо діб, іноді без сну та їжи. колеги дуже поважали її, тому що вона завжди оточуючим. після війни в неї народилась донька – моя бабуся, яка через тридцять років також стала відомою в медицині людиною. вона стала хірургом-кардіологом і щоденно рятує хворих. по матусиній лінії в нас усі лікарі. мій дідусь родом з донеччини він ріс у родині шахтарів. його батько загинув у 1942 році під сталінградом разом зі старшим братом. з дванадцяти років він мусив піти працювати, щоб якось матусі, в якої на руках залишилося ще троє дітей. дідусь був самим старшим та пішов працювати у шахті. усе життя він мріяв стати авіаконструктором і після закінчення школи пішов навчатись в авіаційний інститут м. києва. мій дідусь дуже цілеспрямована людина, що звикла досягати у житті високих цілей. зараз він на пенсії, але залишається дуже активним і я часто звертаюсь до нього, коли мені потрібна при виконанні складних завдань. знати історію своєї родини дуже важливо – тільки так ми можемо виховувати в своїх дітях повагу та любов до близьких. крім того, народження сімейних традицій та їх зберігання отримати почуття кріпкої великої родини. саме з таких історій ми починаємо дивитися на життя по-іншому. адже не дарма говорять, що людина без минулого не може мати майбутнього! (міста і професії зміниш, я скинула з інтернета)
Заварити кашу Всі ми люди і звичайно дуже любимо заварити каші,що означає зробити багато проблем,які ми повинні вирішувати самі.Адже, як кажуть :"Наші проблеми,самі вирішуйте!" Але чи задавалися ви питанням, може людина сама, без до оточуючих людей справитися з її проблемою? На моб думку, ні. Ми не знаємо, яка є людина ,в душі,що в неї на серці. Адже, ми знаємо, що всі люди різні, з цього робимо висновок, що у кожної людини певна психологічна і моральна межа. Тому, допомагайте людям вирішувати їх "зварену кашу" ,бо ви не знаєте, якими наслідками може це обернутися до творця каші. Отже, пам'ятайте,ми всі варимо кашу,щоб життя було трішки легше, допомагайте одне одному проходити різні важкі життєві обставини. "Як ви до людей, так вони до вас!" Але не буду спорити,краще взагалі не варити кашу, а вирішувати все поступово.
- Я люблю малювати,- сказала я
- Зрозуміло...,- задумливо відповіла моя нова подруга
- А твоє?
- Я дуже люблю співати.