Ерік Севарейд, американський журналіст
Наступного дня після перемоги Джамали в конкурсі Євробачення я розмовляв із представницею однієї з європейських країн. Вона була схожа на стривоженого птаха: Україна виграла в Росії, та ще й у такому драматичному фіналі, та ще й із такою “політичною” піснею, — що ж тепер буде, чи не надто далеко зайшла Європа у своїй підтримці України? Тоді мені подумалося: щось не те зі сміливістю на нашому континенті.
Перемога України в нинішній війні — це не той сценарій, який живе в головах багатьох європейців. Наша битва добра і зла видається їм внутрішньою українською трагедією. Так зрозуміліше. Так зручніше. Так комфортніше. Ілюзія “громадянської війни” передбачає з боку Європи посередництво й миротворчість. Правда про зовнішню агресію означає, що європейські реалії треба докорінно переосмислювати. Правда ставить Європу в центр цієї війни. Ілюзія ставить її над війною. Чи слід дивуватися, що багато хто “обманываться рад”
Багато європейців уже давно здалися б на нашому місці. І річ тут не в ядерній потузі Росії. І не в російському сп’янінні від сили. І навіть не в тому, що політична Європа поступово перетворюється на якусь подобу супермаркету, по якому неквапливо йде “Газпром” і кладе собі до кошика одного впливового політика за іншим. Усі ці чинники важливі, проте насправді віддзеркалюють щось більше — “дух часу”, який примушує Європу сумніватися в собі.
Історія — найбільший містифікатор і водночас викривач. Джордано Бруно і Джузеппе Каліостро в одній особі. Вона піднімає покоління на барикади, а потім сміється їм же в очі. На руїнах великої війни та Берлінської стіни вона створила “Єдину Європу”, одне з найбільших творінь людської цивілізації, нарівні з епохою Відродження чи епохою Просвітництва, — і тут-таки впродовж життя того самого покоління поставила його на край прірви. “Дух часу”, який ще 25 і навіть 10 років тому прагнув до більшої свободи і демократії, раптом потік, наче годинник на картині Сальвадора Далі. Гаслом дня став “прагматизм” — гарне слово, за яким ховається принцип “свобода і демократія для нас, а для вас — уже як вийде”.
Навряд чи хтось скаже про це відкрито, але інтереси європейців націлені зараз на встановлення нового балансу з Росією. Це як мінімум. А як максимум — на вихід на велетенський російський ринок, якому не перешкоджатимуть ні путінські війни, ні порушення прав людини. До 2014 р. усе до цього і йшло. З одного боку, красиво округлявся Європейський Союз, а з іншого — оформлявся, умовно кажучи, біляпутінський “русский мир” — спільнота країн, у яких свобода й демократія — це не потреба за замовчуванням, а розкіш за перевагою. Як сказав би Остап Бендер, “квазі уна фантазія”.
Економічні перспективи були захопливі. Проект “Єдина Європа” мав влитися у євразійський ланцюжок ЄС—Росія—Китай. Уже будувалися плани єдиної євразійської залізниці на основі транссибірської магістралі. Вже прокреслювалася на карті автомобільна траса Західна Європа — Західний Китай. Уже були зароблені немислимі гроші на Олімпіаді в Сочі. Уже виріс навколо корупційного російського, українського та іншого пострадянського капіталу розлогий ліс тіньових і тому особливо прибуткових фінансових послуг на Заході. “Русский мир” мав стати новим простором росту для Європи. Європа мала стати джерелом сучасних технологій та інвестицій для “русского мира”.
І тут грянув 2014-й. Усе посипалося. Україна відмовилася бути частиною російського простору. Росія перестала прикидатися Європою. У Європі пролягла тріщина — спочатку тонка, як волосинка з путінської лисини, та потім дедалі ширша й глибша. Ідеали затріщали під тиском егоїстичних інтересів. Європейська впевненість у завтрашньому дні захиталася в потоці сирійських, лівійських, іракських, афганських (але тільки не українських!) біженців. Лампочка згасла. Настали темні часи.
Для Росії ми стали на шляху відновлення її імперського статусу. Для багатьох у Європі ми стали на шляху їхнього фантастичного збагачення. Чи треба пояснювати, чому ми є предметом лютої ненависті для одних і нарочитого нерозуміння — для інших? Не те щоб Україну легко було розуміти, — ми й самі часто не розуміємо своєї Батьківщини. Однак та обставина, що у 2013—14 рр. люди вийшли на Майдан з тими самими помислами, з якими східні німці молотили свою стіну 1989-го, мала б сприйматися з розумінням. На жаль, далеко не завжди вона з ним сприймається.
“В Україні триває становлення єдиної Європи, це ж очевидно!” — кажемо ми собі. На жаль, очевидно для нас, але не для них. Почасти це можна пояснити нашими одвічними прогрішеннями на кшталт корупції чи хронічної безвідповідальності політичного класу. Та все-таки корінь проблеми — в іншому. Нам об’єктивно важче, ніж було їм. Східні німці гребли за течією, ми ж гребемо проти. Вони розбивали стіну, яка й так руйнувалася. Ми ж “лупаємо скалу”, яка міцніє. Час мостів, на жаль, завмер. Повертається (принаймні на найближчу досяжну перспективу) час стін.
на вот
Серп-верб
Объяснение:
Замінили букву с на букву в