- привіт - привіт - що робиш??? - книгу читаю, Айвенго) Раджу тобі прочитати - А що вона цікава? - Дуже* - Ай ні я краще в компютері ігри пограю* це набагато цікавіше ніж чиати якусь маячню* - Ти дуже помиляєшся* - цікаво, В чому??? - Книга - це джерело знань. Коли ми читаємо: в нас збільшується словниковий запас, ми дізнаємося щось нове, ми деколи переживаємо за героя* А що компютер допомагає?? Тільки зір портить. - Ні, це неправда. В компютері можна найти багато інформацій а в книжці ніі,, - Як хочеш я на стороні книжки - А я на стороні компютера
Ніщо, здавалося, не могло врятувати Наталку від життя з осоружним чоловіком(возний). За давнім народним звичаєм, дівчина, що подала рушники, не може порушити даного слова. Не така Наталка. Ця смілива, енергійна дівчина здатна на боротьбу із віковими традиціями. Наполеглива у боротьбі за своє щастя, вона після повернення Петра підмовляє возному: „Коли Петро мій вернувся, то я не ваша, добродію”. Перемагає велика сила Наталчиного кохання. Розчулений виявом таких глибоких почуттів, возний відмовляється від Наталки, повертає їй свободу. Так народна мораль, „красивої, розумної, моторної” дівчини „з добрим серцем” перемагає панську.
В образі Наталчиного коханого Петра письменник змалював бідного парубка-заробітчанина, якому, як і Наталці, властиві благородство, здатність до самопожертви. В цьому образі Котляревський теж втілює свої ідеали народної моралі. Петро — добрий, щирий парубок, здатний на високі почуття, вірний у коханні. Чотири роки заробляє він гроші у далеких краях, аби одружитися з коханою дівчиною. Але у Петра нема сміливості, властивої Наталці, він пасивний, не здатний на боротьбу за своє щастя. Дізнавшись, що Наталка просватана, Петро змиряється з долею: „Возний — пан, чиновний і багатий, а я не маю нічого. Вам з матір’ю треба підпори і зашити, а я через себе ворогів вам прибавлю, а не подам”.
